Священник здавався спокійним і поступливим, аж поки інспектор не перейшов останню межу

Після цих слів отець Кирило повернувся за ворота. Журналісти ще довго шуміли ззовні, але він більше не виходив. Йому хотілося звичайної тиші: запаху воску, дерева, тихого шаркання парафіян у притворі. Але день не збирався повертати йому спокій.

Під вечір біля храму зупинилася дорога машина. Із неї вийшла жінка в темній хустці. Очі в неї були червоні від сліз, рухи рвучкі, ніби вона трималася на самій відчаї. Це була дружина Савченка і дочка Дорошенка. Вона майже побігла до хвіртки й упала навколішки перед священником, коли той вийшов замикати ворота.

— Пожалійте їх! — закричала вона. — Заберіть свідчення. У батька серце, чоловіка в тюрмі вб’ють. Ми все повернемо, всі гроші, тільки зупиніть це!

Гордієнко зупинився. Перед ним стояла жінка, яка, можливо, ще вчора не помічала тих, у кого її родина забирала останнє. Дорогі туфлі вже були в пилюці, пальці судомно чіплялися за край хустки, погляд метався між його обличчям і хрестом над воротами. У її голосі звучав не тільки страх, а й стара звичка вимагати, ніби біда мала відступити лише тому, що торкнулася її дому.

— Гроші не можна просто повернути, — сказав він. — Як ви повернете здоров’я людині, яка віддала останнє на дорозі й не купила ліків? Як повернете спокій водієві, якого роками лякали формою? Як повернете віру тим, хто побачив, що скарга зникає швидше, ніж її встигають прочитати?

— Ми ж люди! — вона вчепилася в його рясу. — Ми помилилися.

— Помиляються, коли забувають зачинити двері. Ваш чоловік робив вибір роками. Не один раз, не в хвилину слабкості, а знову й знову. Я не можу відкликати правду. Вона вже не моя. Вона належить закону.

Жінка різко підвелася. Сльози ніби висохли в одну мить. Обличчя перекосилося, і в ньому проступило щось дуже схоже на злість її батька й чоловіка.

— Це ти винен! — вигукнула вона. — Знайшовся праведник. Ми тебе знищимо. Твій храм згорить, а тебе самого зітруть у порох. Ти не знаєш, із ким зв’язався.

Отець Кирило дивився на неї зі втомленим жалем.

— Я зв’язувався з ворогом, коли за спиною були тільки рація і кілька патронів. Твої погрози для мене — вітер у сухій траві. Іди, поки мені не довелося викликати патруль.