— Старший лейтенант Савченко слухає, — прохрипів він.
У слухавці на секунду стало тихо. Потім голос генерала вдарив так різко, що навіть люди Остапа мимоволі перезирнулися. Величко не просив пояснень і не зображав службової стриманості. Він говорив як людина, якій уже вистачило почутого, щоб побачити найближче майбутнє підлеглого без жодної м’якої тіні.
— Так точно. Винний. Ні, виправдань немає. Так, генерале, — повторював Савченко, витягнувшись перед священником, ніби саме отець Кирило командував усією цією дорогою.
Коли розмова обірвалася, він ще кілька секунд тримав телефон біля вуха. Потім повернув його власникові так обережно, ніби боявся обпекти пальці.
— Наказав стояти тут. Нікуди не їхати. Їде сам. З внутрішньою безпекою і конвоєм.
Він знову опустився на стовбур. Уся його нахабність сповзла, як погано пришитий шеврон. Перед священником сидів уже не господар траси, а людина, якій раптом показали: його маленьке царство трималося не на законі, а на страху тих, хто не міг відповісти.
— Чому ви одразу не сказали, хто ви? — глухо спитав Савченко. — Навіщо ці документи, розмова, чай?
Гордієнко подивився на дорогу, що тонула в тремтливому мареві.
— Я давав тобі шанс. Коли просив прибрати руку. Коли ти тримав мої документи. Коли міг просто вибачитися й зупинитися хоча б на меншій ганьбі. Але ти щоразу обирав жадібність. Я не влаштовував пастку, Артеме. Я дивився, чи лишилося в тобі щось, здатне зупинити без наказу згори.
Литвин, поки увага відволіклася, почав задкувати до кущів. Остап опинився поруч так швидко, ніби весь час чекав саме цього руху, і поклав важку долоню йому на плече.
— Куди це ти? Напарника кидати недобре.
— Мені зле… Я тільки відійду…
— Потерпиш. Скоро приїдуть ті, хто розбирається, кому і від чого стає зле.
Сирени з’явилися здалеку. Спершу тонкою ниткою, потім гучніше, щільніше, настирливіше. Отець Кирило підвівся, поправив рясу й подивився на власні долоні. Вони пам’ятали вагу зброї, гарячий метал розбитої техніки, каміння й цеглу, якими він колись піднімав храмові стіни. Сьогодні цим рукам треба було тільки вказати правді шлях.
Чотири службові машини зупинилися на узбіччі одна за одною. Із першої вийшов широкоплечий чоловік у генеральській формі. Роман Величко рухався неквапно, але так, ніби сама дорога мала поступитися йому місцем. За ним ішли співробітники внутрішньої безпеки — мовчазні, з папками, камерами й кайданками.
Савченка й Литвина роззброїли, закували й розвели в різні боки. Службову машину почали оглядати без поспіху: бардачок, кишені дверцят, багажник, простір під сидіннями, папки з документами. Ніхто не кричав і не погрожував, і саме від цієї точності затриманим ставало страшніше. У такому порядку не було щілин, де можна сховатися за звичний шум.
Генерал майже не глянув на них. Він підійшов просто до отця Кирила, оглянув його з голови до ніг і раптом міцно обійняв.
— Кириле, старий вовче, — низько промовив він. — У рясі. Скажи мені хтось раніше, що найкращий командир нашого випуску стане священником у тихому храмі, я б подумав, що людина перегрілася.
— Життя повертає крутіше за будь-який серпантин, Романе, — відповів Гордієнко. — Радію, що ти живий і все ще тримаєш спину. Шкода, що зустрілися так.
Величко обернувся до Савченка, і обличчя його стало кам’яним.
— Це він?
— Він, — коротко відповів Остап.
Генерал підійшов до лейтенанта так близько, що той відступив, наскільки дозволяли кайданки.
— Ти зрозумів, на кого руку підняв?
— Генерале, я…
— Мовчати. Із служби ти вилетиш раніше, ніж вигадаєш собі нову казку. І твій тесть Дорошенко піде слідом. Я давно чекав, коли його нитки самі вилізуть назовні. Сьогодні ти дуже допоміг.
Один зі співробітників передав Величкові чорну папку, знайдену в службовій машині. Генерал розкрив її, пробіг очима записи й стиснув щелепи.
— Кириле, подивися.
Гордієнко взяв папку. Усередині були номери автомобілів, дати, суми, короткі позначки біля прізвищ. На деяких рядках стояло: «сперечався», «дзвонив», «повторно». Сторінки були затерті пальцями, кути загнуті, ніби цей зошит гортали щодня просто в машині. Це була не випадкова записка, а бухгалтерія страху…
