Дівчина була загорнута в довгий шовковий халат глибокого смарагдового кольору. Подарунок Марині від французьких партнерів. Вона вальяжно погойдувала ногою й спокійно пила каву з Марининої улюбленої чашки з ручним розписом.
Марина перевела погляд ліворуч. Крізь арку у вітальні відкривався чудовий краєвид. На тому самому дивані, який вранці мало не поїхав до перекупника, розвалився у вуличних кросівках якийсь кудлатий хлопчина в спортивних штанах, певно, родич дівчини, а поруч із ним безтурботно дрихав величезний смугастий кіт хуліганського вигляду, нахабний і товстий, як сарделька.
Кота в Марини зроду не було. Отже, заїхали всім табором. Віктор, підвівши очі й побачивши Марину, від несподіванки вдавився кавою. Рідина бризнула йому на футболку. Він закашлявся, витріщив очі. Та, на велике здивування Марини, паніка в його погляді тривала рівно дві секунди. Вітя швидко опанував себе, витер рота рукавом і з небаченим цинізмом видав:
— Марино, ну ти що, без попередження вриваєшся? Ми лякаємося.
Він навіть не встав.
— Познайомся, це Лариса, моя дружина. — Він широким жестом указав на дівчину в чужому халаті. — Ми тут подумали: ти все одно постійно в роз’їздах, працюєш цілодобово, квартира величезна, стоїть порожня. Ну не пропадати ж добру. А нам, як молодій сім’ї, десь жити треба. Іпотека зараз дорога. Тож ти це, ну, поживи поки що у своєї мами, гаразд? Ти ж усе одно скоро знову поїдеш у свою ту закордонщину.
— Так! — писклявим голосочком підтакнула Лариса, змахуючи невидиму порошинку із зеленого шовкового халата й стягуючи його щільніше на грудях. — Та й узагалі, Віктор сказав, що раз у нього є ключ від квартири, ми маємо повне право тут жити. Ми навіть ремонт плануємо під дитячу.
За спиною Марини в коридорі важко дихала Оксана Дмитрівна, готова будь-якої миті кинутися в бій із кухонним начинням напереваги. З дивана у вітальні підвівся кудлатий хлопчина й ліниво крикнув:
— Ларисо, це що за тітка приперлася? Нехай двері зачинить, дме.
Марина окинула поглядом цей паноптикум. Нахабство цих людей було настільки монументальним і настільки непробивним у своїй тупості, що будь-які емоції просто вимикалися за непотрібністю. Їй не хотілося ні плакати в подушку, ні кричати, ні бити посуд. Бити свій дорогий французький посуд об вилиці колишнього нареченого було економічно невигідно.
Вона просто тихо всміхнулася. І це була не та усмішка, що обіцяє радість. Це була усмішка хижака, який побачив, що кролик сам замкнувся з ним у тісній клітці. Марина поставила сумку на стільницю…
