Свекруха почала виносити продукти з ювілею Марини, але з гостьової спальні вийшли

Саме цієї миті з боку подвір’я почувся хрускіт гравію під колесами автомобіля. Грюкнули дверцята машини. Пролунали швидкі, легкі кроки дерев’яними сходами ґанку. Двері до кухні відчинилися, і на порозі з’явився сам Віктор. Чоловік Марини був одягнений не в робочу робу для копання грядок, а в бездоганно випрасувану світлу сорочку й легкі літні штани. У руках він тримав гігантський, неймовірно пишний букет улюблених дружининих кремових півонієподібних троянд, а під пахвою стирчала подарункова коробочка, перев’язана золотою стрічкою.

Віктор переступив поріг кухні з широкою осяйною усмішкою, готовий виголосити святкову промову. Та слова застрягли йому в горлі. Картина, що постала перед його очима, була гідна пензля сюрреаліста. У невеликій дачній кухні стояли троє величезних мужиків, які свердлили його важкими поглядами. Просто посеред підлоги возсідав ротвейлер завбільшки з поні, пускаючи слину на розворушені картаті сумки. Марина спокійно шаткувала огірки, а в самому кутку, притиснувшись спиною до холодильника, сиділа його рідна мати, стискаючи в руці банку ікри.

— Перепрошую, а що тут відбувається? — почав Віктор незвично високим тенором, перевів погляд на банку ікри в руках матері й кивнув: — Ага!

Він усе зрозумів за одну коротку секунду. Його очі метнулися до порожніх полиць холодильного агрегату, потім до сумок під задом собаки й, нарешті, до обличчя матері.

— Мамо, ти що, знову за своє? — ахнув чоловік, опускаючи букет. На його обличчі відбилася суміш дикого сорому й накопиченого роздратування. — Ти навіщо сюди приїхала? Ми ж із тобою тиждень тому це обговорювали. Я тобі чітко пояснив, що ми сьогодні святкуємо Маринин день народження в молодіжній компанії. Батьків зберемо в кафе.

Оксана Дмитрівна завмерла, мов миша, вихоплена світлом фар. Усі її грандіозні плани обвалилися, поховані під тягарем реальності. Її брехня викрилася якнайпублічніше, при свідках, та ще й при власному синові, чиїм ім’ям вона так спритно прикривалася. Її обличчя почало стрімко міняти барви від блідо-сірої до насиченої бурякової. Вона спробувала підвестися, спираючись на гладенькі дверцята, та ноги погано слухалися.

— Вітеньку, синку, — забурмотіла вона, нервово затинаючись. — Е, ти не так усе зрозумів. Я не те щоб… Я просто заїхала привітати.

— Так-так, — озвався Тимофій із незмінною посмішкою. — Привітати заїхала й заодно вирішила весь холодильник у свої баули перекласти, мабуть, щоб іменинниця не переїдала на ніч. Турбота про здоров’я, так би мовити.