Свекруха почала виносити продукти з ювілею Марини, але з гостьової спальні вийшли

— Та ні, Тимофію, що ти? Знайомся, це моя свекруха Оксана Дмитрівна. — Марина вказала на жінку, яка зараз більше нагадувала переляканого горобця під поглядом трьох яструбів. — Оксана Дмитрівна каже, що Віктор до мене на свято не прийде. Справи в них на городі. От вона й вирішила врятувати наші продукти від псування.

Тимофій повільно, з насолодою, почухав підборіддя. Його очі недобре зблиснули мисливським азартом. А Дружок тим часом ґав не ловив. Акуратно, використовуючи тільки передні різці, він підчепив краєчок сирокопченої ковбаси, що стирчала з пакета, спритно витягнув її назовні й почав методично обнюхувати, не наважуючись облизати.

— Так-так-так! — насупився капітан, здіймаючись над літньою жінкою, мов скеля над туристичною стежкою. — Цікавий розклад виходить. Отже, Вітя рідну дружину з тридцятиріччям не привітає, а його матуся й поготів святковий стіл просто з-під носа забирає, заготовляє, так би мовити, провіант для втечі. Непорядок. Ця громадянка якось не по-родинному поводиться, більше на мародерство скидається.

Оксана Дмитрівна спробувала щось сказати, але з її горла вирвався тільки здавлений писк. Вона переводила зацькований погляд із Тимофія на ротвейлера, який старанно стріляв очима в бік ковбаси.

— Дружку! Фу, ковбаса чужа. Охороняй сумку! — скомандував Тимофій тоном, що не терпів заперечень.

Вираз собачої морди вмить став зосередженим, і з легким гарчанням Дружок улігся впоперек обох сумок свекрухи. Під вагою пса всередині щось хруснуло. Найімовірніше, пластиковий контейнер із маслинами. Але ротвейлер тільки вмостився зручніше, висолопивши довгого язика. Він прибрав позу непідкупного вартового, який охороняє продовольчий запас обложеної фортеці. Микола, який стояв біля одвірка, всміхнувся й похрускав шиєю.

— Тимофію, а може, наряд викличемо? — ліниво протягнув він. — Тут явне незаконне проникнення на приватну територію та спроба крадіжки. Хай розбираються ті, хто на зміні, а ми поки до діла візьмемося, мангал розпалимо.

Оксана Дмитрівна зблідла так, що стала зливатися з корпусом холодильника.

— Який наряд? — заверещала вона, нарешті віднайшовши дар мови. — Ви з глузду з’їхали? Я мати господаря. Я маю повне право розпоряджатися майном. Марино, скажи цим, цим гоблінам, щоб вони забрали свого псюру від мого м’яса.

Марина знизала плечима, підходячи до стільниці й беручи до рук ніж. Вона почала спокійно різати свіжі огірки.

— Оксано Дмитрівно, по-перше, дача записана на мене. Віктор до неї жодного стосунку не має. А по-друге, м’ясо від самого початку було моїм. Я його купувала, я його маринувала. Дружок просто захищає мою власність від несанкціонованого вивезення на фіктивні городи.