Собака не відходила від немовляти, а дивна поведінка свекрухи змусила родину шукати правду

Ксенія прикрила долонею обличчя. Віктор різко обернувся до сусідки.

— Іро, зараз не треба про це.

— Саме зараз і треба, — тихо заперечила Ірина. — Я на власні очі бачила вашу собаку на сміттєвому пакеті. Вона не давала його винести. А Світлана Петрівна намагалася відібрати в неї той пакет. Удавати, що нічого не сталося, вже не вийде.

Відвернувшись, Віктор опустив плечі.

Надвечір прийшла працівниця служби у справах сім’ї. Ксенія уявляла собі сувору тітку, якими лякають у страшних історіях; перед нею ж постала коротко стрижена жінка років сорока п’яти, втомлена, з папкою під пахвою. Без тиску, спокійно вона розпитувала про квартиру: хто там живе, хто приходить до дитини, які ліки тримають удома. Питала, чи допомагають Ксенії, чи бувають сварки, чи приймає хтось сильнодійні препарати.

Ксенія нічого не приховувала. Лише коли мова зайшла про свекруху, відповідь дала не відразу.

— Ми сварилися. А після народження Іллі стало гірше.

— Через що виникали сварки?

Віктор, який сидів поруч, не підводив очей. Ксенія поглянула на нього й заговорила:

— Вона називала мене поганою матір’ю. Мовляв, молока в мене немає, нерви не в порядку, дитину я зіпсую. Ще вимагала ключі. Хотіла приходити без попередження.

Працівниця зробила запис.

— У неї був свій комплект?

— Був. Я віддав, — глухо озвався Віктор. — Думав, допомагатиме.

— Як давно?

— Через тиждень після виписки.

Ксенія повернулася до чоловіка. До цієї миті вона вважала, що свекруха або дзвонить у домофон, або її впускає Віктор. Гіркота стиснула горло.

— Ти віддав їй ключі? Навіть мені не сказав?

Він потер долонею обличчя.

— Мені здавалося, нам стане легше.

— Кому — нам?

Відповіді вона не почула.

Закінчуючи розмову, працівниця попередила: доки обставини не з’ясовані, Іллю краще залишити під наглядом. Удома треба прибрати всі ліки й не дозволяти стороннім вільно заходити. Ксенія насилу кивала. У цих словах вона чула не погрозу — важку необхідність, із якою доведеться рахуватися.

На третій день голод розбудив Іллю, і він сердито заплакав, вимагаючи їжі. Йому було помітно краще. Поки він їв, Ксенія плакала сама.

Віктор спершу стояв біля вікна, повернувшись до них спиною. Потім підійшов і обережно поклав долоню на спинку сина. Ілля на секунду затих, але невдовзі губи знову заворушилися.

— Пробач мені.

Ксенія не зрозуміла, до кого звернені ці слова.

— Ти просиш у нього пробачення чи в мене?

— У вас обох.

Вона дивилася на чоловіка знизу вгору. Його розгубленість на мить приглушила злість, та прибрати її не могла. Надто багато він устиг сказати. Надто легко повірив чужим словам замість її власних.

— Поки не знаю, як мені прийняти твоє «пробач».

Віктор кивнув, наче іншої відповіді й не чекав.

— Замки вже нові. Мені допоміг чоловік Ірини. Жужа лишилася вдома, Іра її годує, я попросив.

— А сама Жужа як?

— Майже нічого не їсть. Увесь час лежить біля дитячої.

Ксенія відвернула обличчя: губи тремтіли, і показувати це чоловікові не хотілося.

Результати принесли на четвертий день. Дітям цей седативний препарат не призначався, проте його сліди знайшли і в пляшечці, і в сосці; залишки тієї самої речовини виявилися в крові Іллі. Кількість була невеликою — та для немовляти все одно небезпечною.

Лікар нікого не називала винним, добирала обережні вислови. Але слова падали в тишу, мов каміння. Віктор стиснув кулаки; Ксенія слухала, відчуваючи холод у ступнях.

— А в краплях таке могло бути? — запитав чоловік.

— У тому флаконі, який ви передали, цієї речовини немає. На горлечку пляшечки й усередині соски — є. Найімовірніше, вона потрапила туди незадовго до годування.

— Того, нічного годування, — промовила Ксенія.

Віктор заплющив очі.

Почалася повільна, болісна низка офіційних з’ясувань: заяви, пояснення дільничному, запитання, на які вже відповідали. Нікого одразу не заарештували. Світлану Петрівну запросили на бесіду, потім викликали повторно. Вона все заперечувала.