Собака не відходила від немовляти, а дивна поведінка свекрухи змусила родину шукати правду

— З’їжджу по суміш і пляшечку.

— Поїду з тобою.

— А Ілля? Ти ж його не залишиш.

Син спав, дихав уже рівніше, але блідість не минала. Ксенія не могла відійти від нього — і відпустити чоловіка додому самого теж не могла. Паніка поверталася.

— Тоді поклич Ірину, сусідку з п’ятого поверху. Нехай до нас зайде. І нічого не чіпайте, доки не ввімкнете камеру.

— У якому сенсі?

— На телефон знімай. Як береш пляшечку, суміш, краплі — усе має бути на відео. І мамі нічого не дозволяй викидати.

— Для тебе вона вже винна, — насупився Віктор.

— Для мене наш син у лікарні.

Він пішов без відповіді. Ксенія лишилася біля ліжечка. Ранок за вікном був сірим; інша мати згорнулася на стільці під дитячою ковдрою й тихенько сопіла. З коридору долинав дитячий плач.

У телефоні знайшлося сім пропущених дзвінків від свекрухи й повідомлення: «Ксеню, перестань доводити Вітю. Ти зараз сама не своя. Про дитину подумай». Прочитавши його три рази, Ксенія перейшла до чату з Іриною.

«Іро, вибач, що так рано. Вітя їде додому. Побудь, будь ласка, свідком: нам треба забрати пляшечку Іллі, суміш і краплі. Мити нічого не можна. Для Іллі це важливо».

Відповідь з’явилася майже відразу: «Боже, вже йду. Що у вас?»

«Розповім потім. Будь ласка, теж увімкни відео», — набрала Ксенія, кілька разів потрапивши не по тих літерах тремтячими пальцями.

За сорок хвилин зателефонував чоловік. Голос звучав приглушено.

— Ксеню…

— Що там?

— Не можемо знайти пляшечку.

Вона заплющила очі.

— Як це — не можете?

— Мама спочатку сказала, що вимила її. Потім — що соску викинула: тріснута. І пачку суміші викинула, майже порожня була.

Ксенії не вдавалося вдихнути, перед очима розпливалися білі плями.

— Запис іде?

— Так. Ірина поруч, вона теж… усе чула.

Здалеку прорізався різкий голос свекрухи:

— Вітю, ти при своєму розумі? Рідну матір на камеру знімаєш через цю ненормальну?

Загавкала Жужа. Віктор вилаявся.

— До сміттєвого пакета не підпускає, відкрити не дає.

— Відкривай лише при Ірі. Нічого не пропускайте на відео.

— Та вона на ньому лежить, Ксеню.

Ноги ослабли, і Ксенія опустилася на самий край стільця.

— Вітю, чуєш? Не лай її. Перевір, що там.

Почулися кроки, важке дихання й шелест поліетилену. Потім заговорила Ірина:

— Вітю, зачекай. Пляшечка ось, в окремому пакетику. А тут упаковка від якихось ліків.

Ксенія обхопила телефон обома руками.

— Що за ліки?

Кілька секунд ніхто не відповідав.

— Не розібрати, — нарешті сказав Віктор. — Назва стерлася, блістер порожній. За словами мами, це її старі таблетки від безсоння.

Світлана Петрівна щось закричала — слів було не розібрати. Знову пролунав глухий, сердитий гавкіт.

— Забирай усе й вези до лікарні, — сказала Ксенія. — У неї нічого не залишай.

— Зрозумів тебе.

Дзвінок обірвався. Ксенія не ворушилася, навіть коли екран у руках згас. Жодної радості від власної правоти вона не відчувала, та й про правоту не думала. Лише крижаний жах: не ляж Жужа на пакет, не послухай Віктор, не прийди Ірина — пляшечку вже ніколи б не знайшли.

Ілля трохи поворухнувся. Нахилившись, Ксенія обережно поцілувала тепле чоло.

— Пробач. Треба було мені раніше здогадатися, — прошепотіла вона.

До полудня приїхали Віктор та Ірина. Чоловік, сірий на обличчі, тримав прозорий пакет: усередині виднілися пляшечка, зім’ята пачка суміші, порожній безіменний блістер і маленький флакончик з-під крапель. Сусідка була розпатлана, пуховик надітий поверх домашньої кофти. Вона обережно, ніяково обійняла Ксенію однією рукою.

— Ксю, тримайся.

Не кажучи ні слова, Віктор віддав принесене медсестрі. Та викликала лікаря; речі оформили для дослідження, заповнили папери, зібрали підписи. Ксенія стежила за рукою чоловіка, коли він підписував документ. Рука тремтіла — точнісінько так само, як того дня, коли він уперше тримав новонародженого Іллю.

— А твоя мама де? — запитала Ксенія, коли в коридорі лишилися тільки вони з Віктором та Іриною.

— Пішла.

— Куди вона пішла?

— Каже, їй стало зле. Ми її зрадили.

Ірина кашлянула, перш ніж втрутитися.