Собака не відходила від немовляти, а дивна поведінка свекрухи змусила родину шукати правду

Зате його телефон не змовкав. Телефонували мати, тітка Людмила, двоюрідний брат Богдан. Родичі вимагали не ганьбити сім’ю й не губити матір через «бабські підозри». Ксенії теж надійшло довге повідомлення від когось із рідні: «Ще пошкодуєш, як лишишся сама — з немовлям та скаженим собакою». Вона стерла повідомлення, але ще довго не могла впоратися з пальцями.

Через тиждень Іллю виписали. Удома було тихо, а від нового замка тягнуло чужим металевим запахом. У передпокої, на тумбочці, лежав старий комплект: після скандалу Віктор забрав його в матері. Поруч стояла недоторкана миска Жужі.

Із дитячої вівчарка вийшла беззвучно, наче боялася когось сполохати. Завмерла перед Ксенією, яка тримала дитину, потім повільно наблизилася. Ні колишніх стрибків, ні бурхливого виляння хвостом — лише ніс, що ткнувся в край ковдри, і тихе скавчання.

— Жужо…

Ксенія опустилася навколішки там само, у передпокої. На плече лягла велика тепла голова. Пахло шерстю, вулицею. Уткнувшись обличчям у собачу шию, Ксенія вперше за тиждень заплакала не стримуючись: хрипко, некрасиво, здригаючись усім тілом, як хотілося ще тоді, на самому початку. Поруч із переноскою стояв Віктор і не знав, куди подіти руки.

Жужа знову всюди ходила за Іллею. Спав він — вона вмощувалася біля ліжечка; Ксенія міняла підгузок — сідала біля сповивального столика. Щойно малюк починав ворушитися, собака вже підштовхувала господиню носом до кімнати. Перед патронажною медсестрою займала місце між нею та дитиною, не гарчачи, лише уважно стежачи. Кроки в під’їзді змушували її підводити голову й прислухатися, доки людина не мине двері.

Ксенія теж спочатку здригалася від будь-якого звуку. За вечір по п’ять разів перевіряла замок. Простерилізувавши пляшечки, нюхала їх; суміші й ліки викинула всі, навіть запечатані. Уночі її будила сама тиша. Вона бігла до сина перевірити, чи дихає він.

Тепер Віктор не затримувався на роботі. Уночі вставав сам, прав пелюшки, мив підлогу. Обережність між ними, однак, нікуди не зникла. Від його долоні на плечі Ксенія мимоволі напружувалася. Помітивши це, він забирав руку, нічого не кажучи.

Якось увечері, вже після того, як Ілля заснув, Віктор налив чаю в дві чашки й поставив їх на стіл. Майже чорний, надто міцний чай. Ксенія сіла навпроти чоловіка; біля дитячої, поклавши морду на лапи, лежала Жужа.

— Я був у мами.

Ксенія повільно повернула чашку на стіл.

— Навіщо?

— Сподівався, вона скаже мені правду.

— Сказала?

Віктор похитав головою.

— Плакала, скаржилася на тиск. Називала мене невдячним. А потім раптом видала: «Дитину все одно у вас би забрали, бо Ксюша нестабільна».

У Ксенії все стиснулося всередині.

— Забрали? Що вона мала на увазі?

— Я теж запитав. Відповіла, що не те сказала, обмовилася. Не знаю.

Жужа підвела голову.

— Вітю, у неї був якийсь план.

— Я розумію.

Раніше цими словами він поступався, аби тільки закінчити суперечку. Тепер тихий голос звучав інакше: Віктор більше не захищав матір. Його лякало те, що він сам починав розрізняти.

— І ще, — вів далі він. — Іра сьогодні дещо згадала. За день до лікарні вона йшла виносити сміття. Мама стояла в під’їзді, розмовляла телефоном. Іра почула: «Ще дві ночі — і вони самі попросять мене забрати хлопчика». Тоді вирішила, що йдеться про допомогу, і не надала цьому значення.

— Чому ж мовчала досі? — Ксенія не ворухнулася.

— Їй було ніяково. Думала, втручається не у свою справу. Сьогодні розповіла, тепер готова дати пояснення.

Із дитячої долинуло слабке зітхання. Жужа відразу підвелася й попрямувала до ліжечка. Провівши її поглядом, Ксенія сказала:

— Вона знала. По-собачому, звісно. Відчувала щось: таблетки за запахом, тривогу, руки твоєї матері… Не знаю що.

Віктор закрив обличчя обома долонями.

— Я хотів віддати Жужу.

Ксенія промовчала. Довго він так і сидів, потім підвівся й опустився на підлогу біля Жужі. Собака насторожено глянула на нього. Віктор простягнув до неї руку, але рука зупинилася, не торкнувшись шерсті.

— Пробач мені, дівчинко.

Кілька секунд вівчарка дивилася йому в обличчя, потім повернулася до ліжечка. У її русі не було ані прощення, ані відмови: для цього потрібен був час.