Собака не відходила від немовляти, а дивна поведінка свекрухи змусила родину шукати правду

Ксенія не відразу впізнала старий інститутський диктофон Віктора. Потерта кнопка запису, збоку вицвіла наліпка — «Лекції». Пару разів вона бачила його серед дротів у коробці, але не могла збагнути, як він потрапив до комода.

Від натискання кнопки екран блимнув. Заряду майже не лишилося, та все ж диктофон увімкнувся. У пам’яті зберігалося кілька файлів; останній був позначений датою того ранку, коли Іллю забрала швидка.

— Це твоя річ? — покликала Ксенія чоловіка.

Він узяв прилад і насупився.

— Моя. Тільки лежала в коморі. Я сто років ним не користувався.

— Тоді як він тут опинився?

Обличчя Віктора швидко зблідло. Ксенія зрозуміла: згадав.

— Я залишив його в дитячій напередодні… — Він ковтнув. — Збирався записати гарчання Жужі для кінолога. Мама наполягала, щоб її терміново перевірили. Тобі не казав: ти б розсердилася.

Ксенія дивилася на нього не кліпаючи.

— Отже, ти записував нас?

— Хотів залишити на пару годин, не більше. Потім закрутився й забув, правда. Мабуть, так там і пролежав.

Злість здійнялася в Ксенії хвилею. Слідом прийшло очікування — гостре до болю.

— Вмикай.

Саме тут, на їхній кухні, серед висунутих шухляд, старих чеків і розсипаних батарейок, з’ясувалося те, чого ще не дізналися ані в лікарні, ані в слідчого. Віктор сів за стіл, не відразу влучив пальцями по кнопках. Жужа, що підійшла, зупинилася поруч і дивилася на прилад, наче він був живий.

Спершу зашурхотіло, почувся плач. Крізь нього ледве розрізнявся втомлений голос Ксенії: «Зараз, маленький, зараз». Потім удалині зашуміла вода у ванній, і заговорила Світлана Петрівна:

— Та чого ж ти репетуєш, господи… Усіх замучиш, як твоя мати.

Ксенія завмерла. Із диктофона долинув цокіт кігтів, потім неголосне гарчання Жужі.

— Геть звідси, — прошипіла свекруха. — Кому кажу, пішла!

Знову шарудіння, плач Іллі посилився. Сухо клацнуло — так міг відкритися флакон або блістер. У ванній, як і раніше, текла вода. Голос свекрухи став тихішим, але запис його зберіг:

— Нічого. Поспиш. Усі посплять. А я потім покажу, як треба.

Гарчання посилилося. Щось стукнуло, наче Жужу відштовхнули рукою чи ногою. Світлана Петрівна зло видихнула:

— Не пускаєш? Найрозумніша? Завтра тебе тут не буде.

Ксенія затиснула долонею рота. Віктор сидів нерухомо, лише жилка на скроні пульсувала.

Далі були кроки Ксенії та її запитання: «Мамо Світлано, що таке? Чого Жужа гарчить?» У відповідь почувся зовсім інший голос — м’який, зі скривдженістю: «Я допомогти хотіла, а вона кидається. Ксю, сама подивися, як це небезпечно».

Віктор зупинив запис. У кухонній тиші стало чути сопіння Іллі, який спав у дитячій.

— Далі вмикай.

— Ксю…

— Вмикай.

Наступні записи виявилися коротшими. Денна телефонна розмова свекрухи в коридорі, поки Ксенія спала: «Не дає собі ради вона… Так, лікареві скажу… Вітя вже сумнівається… Собаку головне прибрати… Далі буде легше». Інший файл зберіг роздратування Віктора: «Ксю, не можна ж у кожному бачити ворога». Потім Ксенія плакала. Потім вила Жужа.

Нічний запис, зроблений перед нападом, комод приглушив, проте слова можна було розібрати. Світлана Петрівна розмовляла телефоном на кухні:

— Папери я підготувала. Ні, сама вона нічого не підпише. Будемо через опіку. Скажемо, після пологів у неї з головою негаразд, собака небезпечна, дитині загрожує небезпека. Вітя слабкий, злякається й погодиться. Квартира? З нею потім розберемося. Спершу хлопчика до мене, а далі він зрозуміє, що без мене не впорається.

Жінка на тому кінці відповідала нерозбірливо. Потім знову почулася свекруха:

— Онука цій дівці я не віддам. Сина з квартирою вона в мене вже відібрала.

По спині Ксенії пройшов холод. Квартира. Не лише житло.

Її подарував Вікторові батько. За рік до смерті він оформив дарчу, дізнавшись, що Світлана Петрівна має намір продати стару трикімнатну квартиру й перебратися до сина «на деякий час». Про тодішній сімейний скандал Ксенія знала лише уривки. Але пам’ятала розмову на кухні з мовчазним, спокійним Павлом Андрійовичем.

— Жити до себе Світлану не пускай, — сказав він тоді. — Вона так допомагає, що потім усі перед нею винні.

Через два місяці свекра не стало. На поминках Світлана Петрівна тримала сина за руку: тепер, повторювала вона, їм треба бути разом.

Після народження Іллі знову заговорила: