Собака не відходила від немовляти, а дивна поведінка свекрухи змусила родину шукати правду

Ксенія втомлено сміялася: про яку купівлю говорити, коли підгузки з’їдають пів зарплати? Свекруха, проте, приносила роздруковані оголошення, підраховувала чужі метри. На більшу квартиру могла б додати свої заощадження — якби Ксю не була такою недовірливою.

Тепер із цих розмов складалася моторошна картина. Ксенію оголошують небезпечною матір’ю, наляканий Віктор переїжджає до Світлани Петрівни. Заради кращих умов продають квартиру. І у свекрухи опиняється все, чого вона прагнула: син, онук, можливість розпоряджатися їхнім життям.

— Запис треба передати слідчому, — сказав Віктор.

Він говорив рівно, хоча очі блищали від сліз. Ксенія довго дивилася на нього.

— Ти зможеш?

Віктор зрозумів, про що вона питає.

— Зможу.

— Йдеться про твою матір.

— А там мій син. — Він подивився в бік дитячої. — Тут моя дружина. Я чомусь перестав пам’ятати, що це означає. Тепер не забуду.

Чарівним ключем, який за день відмикає всі двері, запис не став. Диктофон вилучили за правилами, фахівець шукав ознаки монтажу. Слідчий знов і знов питав, чому Ксенія раніше нічого не помітила, навіщо довіряла свекрусі дитину, чи сварилися вони, чи не могла вона сама переплутати препарати. Часом від цих запитань хотілося кричати.

Віктор щоразу сидів поруч. Бліднув, іноді зривався, але тримав її долоню, поки Ксенія сама не вивільняла пальці.

Ірина дала свідчення і про пакет, і про фразу в під’їзді. Її чоловік підтвердив, що допомагав із замками. Він також бачив вечірній прихід Світлани Петрівни: вона стукала, вимагала впустити її, кричала на весь майданчик: «Ви ще приповзете».

Патронажна медсестра пригадала кілька спроб поговорити з нею наодинці. Свекруха розпитувала про психічний стан Ксенії, домагалася відповіді, куди звертатися, коли мати не дає собі ради.

З’явився ще один свідок — фармацевт із маленької аптеки неподалік від будинку. На запит перевірили камеру й покупку за дисконтною карткою Світлани Петрівни. Препарат вона придбала за два дні до нападу. Вона стверджувала, що таблетки призначалися їй самій. Цілком можливо. Але поряд із записом, пляшечкою, пакетом і показаннями свідків ця покупка виглядала вже інакше.

На очних ставках Ксенія кілька разів бачила свекруху. Сліз більше не було. Пряма спина, сувора блузка, акуратно вкладене волосся; на Ксенію вона дивилася, наче на пляму на чистій скатертині.

— Через тебе сім’я розвалилася, — кинула вона одного разу в коридорі.

Ксенія тримала переноску з Іллею. Жужі тут не було, але раптом здалося, що собака за спиною — важка, тепла, надійна.

— Ні. Через вас.

Голос здригнувся, проте вона договорила. Світлана Петрівна всміхнулася криво.

— Вітя до мене повернеться. Він м’який. На матір довго ображатися не зможе.

— Може, й повернеться, — Ксенія дивилася їй у вічі. — Тільки колишнім він уже не буде.

Першою відвела погляд свекруха.

Суд тривав місяцями. Світлана Петрівна хворіла, подавала довідки, скаржилася на тиск і говорила, як любить онука. На кінематографічну лиходійку вона не скидалася. Адвокат пропонував версію трагічної випадковості: прийняла таблетку, недостатньо добре помила руки, зачепила соску. А пляшечку викинула зі страху, щоб уникнути скандалу.

Цій версії суперечив голос на записі: «Нічого. Поспиш. Усі посплять. А я потім покажу, як треба». Ксенія чула його в залі суду поруч із чоловіком. Іллю залишили з Іриною, яка за ці місяці стала майже рідною. Удома біля дверей звично чекала Жужа.

Після того як експерт підтвердив справжність записів, Віктор схилив голову. Ксенія побачила сльозу на його щоці; він не відразу її витер. Дивився в підлогу й наче прощався з матір’ю, яку хотів зберегти в пам’яті: втомленою, такою, що працювала на двох роботах, купувала зимові черевики, сиділа біля нього хворого. Тепер із цими спогадами назавжди сусідили голос біля дитячого ліжечка, клацання блістера, холодний розрахунок.

Суд, зважаючи на обставини та висновки фахівців, визнав Світлану Петрівну винною: умисне завдання шкоди здоров’ю дитини й спроба приховати сліди.

Для Ксенії в покаранні не було того торжества, яким закінчуються фільми. Ні гучної музики, ні сміху полегшення. Облуплені двері зали, стомлений суддя, теки з паперами; пахло пилом і чужими пальтами. Після оголошення Віктор вийшов надвір, і біля сміттєвої урни його знудило.

Ксенія стояла поруч, не наважуючись торкнутися його спини. Та все ж поклала долоню. Він притис її своєю.

— Як тепер із цим жити, я не знаю.