— Софіє, не втручайся, — почав Роман, але дівчинка вже вела далі.
— Вона вчора на балконі подрузі Лесі казала, що терпіти не може дітей. Сказала: «Мені для себе пожити треба. Головне — робити вигляд, що лікуюся, тоді Ромка жалітиме. Може, ще ремонт мені оплатить».
Пиріжок у руці Людмили Степанівни завмер на півдорозі до рота. Влада різко сіла, подушки роз’їхалися по дивану.
— Що за фантазії? — верескнула вона. — Дитина навигадувала! Марто, ти її спеціально налаштувала?
Софія не злякалася. Вона була дитиною, яка звикла відповідати біля дошки по пунктах, і тепер говорила з тією ж спокійною чіткістю.
— Ще тітка сказала, що свою студію здала хлопцям з IT на рік, щоб гроші йшли. А житиме в брата. І що маму можна вижити в дальню кімнату, бо квартира спільна. Я запам’ятала дату й час…
