Недільний вечір виявився відповідною сценою сам собою. Людмила Степанівна прийшла з пакетом пиріжків — «підгодувати бідну Владочку». Роман повернувся після поїздки на будівельний ринок стомлений і опустився в крісло. Влада розляглася на дивані, обклавшись подушками, знову в шовковому халаті, ніби страждання вимагало особливого костюма.
Софія сиділа на килимі й малювала в альбомі. Фломастер іноді поскрипував по паперу. Влада скривилася так, ніби цей звук проходив крізь неї наскрізь.
— Марто, скажи вже своїй дитині, щоб не скрипіла, — протягнула вона. — У мене від цього просто нерви викручує. І взагалі вона миготить із цими малюнками. Неможливо перебувати в кімнаті.
Людмила Степанівна, ніби чекала цієї репліки, одразу подалася вперед.
— Марто, відведи дівчинку до спальні. Ти ж бачиш, Владі потрібен абсолютний спокій. Будь-який дитячий звук, будь-яке нагадування про те, що в інших є нормальне життя, ранить її. Треба мати такт. Нехай Софійка посидить тихо у вас, поки Владочка у вітальні.
Повітря загусло. Роман у кріслі втягнув голову в плечі. Марта закрила ноутбук, відклала робочі креслення й підвелася. Вона подивилася спершу на свекруху, потім на Владу, далі на чоловіка, який уже наперед вибрав роль людини, не присутньої при власному рішенні.
— Тобто ви всерйоз пропонуєте мені сховати мою дитину, щоб ваша нещасна Влада не травмувалася від її існування?
Слова лягли в кімнату важкими, чіткими ударами. Роман сіпнувся, ніби його вкололи в болюче місце.
— Та скільки можна, Марто! — зірвався він. — Вона всього на тиждень приїхала. Невже так важко увійти в становище? Їй погано, вона страждає.
І тоді Софія акуратно поклала фломастер на альбом, закрила ковпачок і встала. Вона розгладила долонями поділ сарафана, підійшла до дивана й подивилася на батька зовсім ясними очима.
— Тату, а чому тітка Влада каже, що плаче через дітей?
Запитання прозвучало просто, без докору. Саме тому воно вдарило сильніше за крик…
