У суботу вдень Марта перевіряла з Софією математику. На столі лежав зошит, олівець завмер над прикладом, а з прочиненого балконного вікна потягнувся голос Влади — надто бадьорий для людини, якій нібито боляче від кожного дитячого звуку.
— Та я тут шикарно влаштувалася, — щебетала вона комусь. — Свою студію я вже здала тим хлопцям з IT, щонайменше на рік. Чого їй пустувати? Ромка — лопух, мама його покрутить як треба, він одразу м’який. Головне — тиснути на жалість. Пару разів сплакнула про діагноз, і все: мене годують, жаліють, найкращі шматки несуть.
Марта не ворухнулася. Олівець у її руці зупинився на середині цифри. Софія підвела очі від зошита.
— Та яка дитина, ти що, — вела далі Влада, сміючись. — Мені фігуру псувати? Розтяжки терпіти? Я краще сумку куплю. Довідку я в приватній клініці зробила. За гроші тобі там хоч інопланетну лихоманку напишуть. А Марта хай біситься. Квартира спільна, посунемо її, виживемо в дальню кімнату. Нікуди вона не дінеться.
У кімнаті стало так тихо, що чути було, як холодильник на кухні клацнув реле. Софія дивилася на матір серйозно, без дитячої неуважності.
— Мамо, вона ж бреше, що хвора? — спитала дівчинка пошепки. — Вона як хитра лисиця з казки, що в чужу хатинку залізла.
Марта повільно всміхнулася. Усмішка вийшла холодною, майже непомітною.
— Ти дуже правильно почула, кошеня. Лисиця хитра. Але ми з тобою вміємо бути уважнішими.
Вона не пішла на балкон і не стала зривати з Влади маску негайно. Одна розмова з Романом нічого б не вирішила: він сказав би, що Марта не так зрозуміла, вирвала слова з болю, приписала сестрі те, чого не було. Ні, цю партію слід було розіграти при всіх. Тепер у Марти нарешті з’явилися карти, яких їй бракувало…
