Життя без прикрасБіль, якого подружжя так легко завдало іншому, відгукнувся в їхньому домі подвоєною луною. Жадібність і підлість оберталися крахом.
Тремтячими руками Владислав виніс у коридор гроші й автомобільні ключі. Він дивився, як забирають останнє цінне, що в нього лишалося, і розумів: завтра кредитори заберуть усе інше.
У Поліни вдома, як і раніше, не вмикали світла. Антоша з Ромкою сиділи в темряві, пам’ятаючи материн наказ: до вікон не підходити. Коли в сінях загуркотіло й хтось ззовні заходився нетерпляче смикати дверну ручку, старший узяв важку чавунну коцюбу. З нею в руках він став перед Ромкою, затуляючи його собою.
— Полю, відчини! — роздратовано гукнув Віктор, який знову з’явився без запрошення. — Ти вдома, я знаю, у тебе з димаря дим іде. Поговорити треба. Олена мене геть вигнала. Ти чуєш? Впусти, мороз же!
Антоша не відповів і не відійшов від молодшого брата. Лише міцніше стиснув коцюбу. Людина, яка без вагань проміняла їх на чужий достаток, тепер сама просилася під цей дах. Для синів він уже встиг стати чужим. За замкненими дверима його так і залишили.
У складській підсобці тим часом уже розігнало вогкий холод. У тісному приміщенні ставало спекотно: спіраль плитки гула й наливалася вишневим світлом. Олексій грів обидві долоні об кухоль, ніби намагався ввібрати це тепло всім тілом.
— Мені б до великого міста дістатися, Поліно, — заговорив він глухувато. — У будівельному тресті давні товариші залишилися. На далеких будовах разом пуд солі з’їли, на них можна покластися. Допоможуть документи відновити, а потім і з братами розібратися. За законом, через прокуратуру.
Поліна крутила порожній емальований кухоль. Станція була недалеко — хвилин двадцять, якщо йти швидко. Але Артем із Дмитром напевно здогадаються об’їхати селище й простежити за ранковими електричками. Просто дійти до потяга було замало.
— Без документів будь-який патруль затримає, — сказала вона, похитавши головою. — А попадемося твоєму братові на платформі — і слова сказати не дадуть. Перехитрити їх треба.
Кухоль перестав обертатися в її руках. У темних очах майнула пустотлива дівоча іскорка.
— А знаєте, Олексію, мене в шкільному театрі вважали зіркою, — продовжила Поліна. — Чехова ми грали, його оповідання. Мені якось дісталася роль старого повітового лікаря. Реквізит відтоді вдома зберігаю.
Він звів брови, не розуміючи, до чого вона веде. Поліна вже встала.
— Чекайте на мене тут, надвір не виходьте, — продовжила Поліна. — Дениску, залишаєшся за старшого. На засув замкніться. Я швидко.
Металеві двері ангара вона щільно причинила за собою й поспішила в морозну ніч. Вітер ущух, зате холод дедалі дужче виморожував повітря. Поліна пробиралася дворами, тримаючись у затінку парканів та обмерзлих кущів бузку.
Біля хвіртки довелося зупинитися й озирнутися. Жодної чужої машини поруч. В особняку темніли вікна — чорні провалля. Залишившись без грошей і позашляховика, Інна з Владиславом причаїлися, уже власної тіні лякаючись.
У двері Поліна постукала умовним стуком: два короткі удари, один довгий. Майже відразу клацнув замок. Антоша, зібраний, серйозний, впустив її в дім.
— Мамо, у нас тихо. Тільки батько приходив. Довго стукав, просив відчинити. Казав, нова дружина вигнала. Я його не пустив.
Гордість за сина зігріла Поліну. Сам вирішив, як уберегти сім’ю, не розгубився. А Вікторові його зрада повернулася замкненими дверима того самого дому, який він покинув.
— Правильно вчинив, синку. — Вона погладила Антошу по плечу. — Лягайте спати. Я по одну річ забігла, до ранку повернуся.
Із нижньої шухляди старого комода Поліна вийняла картонну коробку. Сива перука, борідка на гумці, старі окуляри з товстими простими скельцями — усе було на місці. До театральних речей вона прихопила потерте драпове пальто покійного батька й вирушила назад, на склад.
Усе принесене Поліна виклала перед Олексієм на стіл. Він поглянув на це багатство й усміхнувся.
— Маскарад затіваєте, Поліно? Та який із мене актор погорілого театру, я будівельник.
— Жити захочеш — і не так викрутишся, — усміхнулася вона, прилаштовуючи йому перуку. — Ану, вдягайте решту.
Олексій послухався: окуляри, борідка, поверх светра — широке драпове пальто. Денис затулив рота долонькою, але дзвінкого сміху не стримав. Замість будівельника перед ними постав поважний міський пенсіонер, інтелігентний, зовсім старенький.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Дуже гарна розповідь.Щиро дякую.