Життя без прикрасЗа розмовами минула решта ночі. Олексій ділився планами, повертався до несправедливості рідних. Говорив рівно, без злості; у голосі чулося лише тяжке розчарування. Поліна слухала й дедалі ясніше відчувала, якою опорою стала для них ще недавно чужа людина.
До першої електрички, що вирушала о пів на шосту ранку, вони вийшли вдвох. Денис залишився чекати на матір у підсобці: вирішили не наражати хлопчика на зайвий ризик. Ранок був похмурий, сірий.
На майже порожній платформі кілька жінок у шалях тупцяли з важкими сумками біля краю. Поруч із Поліною повільно шкутильгав Олексій. Сутулитися йому вдавалося напрочуд переконливо; знайдена дерев’яна палиця правила за опору.
Біля газетного кіоску курив Дмитро. Неподалік стояв його позашляховик. Спльовуючи на сніг, брат уважно розглядав кожного з нечисленних пасажирів.
Поліна вся напружилася, мов струна. Узяла супутника під руку, як турботлива донька бере старого батька, і повела повз кіоск.
— Татусю, обережніше, слизько! — промовила вона голосно.
Олексій лише крекнув старечим голосом і поправив окуляри на переніссі. Дмитро поглянув на них без цікавості, тоді відвернувся. Під немічною подобою він не запідозрив власного брата — розумного й сильного чоловіка, якого шукав.
На іншому кінці селища Віктор у цей час стояв біля дверей материної квартири. Більше податися йому було нікуди. У кишенях гуляв вітер, машина потребувала ремонту, а від Олени він вийшов з єдиним пакетом речей.
Лідія Павлівна відчинила, кутаючись у пухову хустку. Побачивши жалюгідного неголеного сина, сплеснула руками.
— Вітеньку, що з тобою? На тобі лиця немає!
— Скінчилося моє гарне життя, мамо. — Він важко всівся на табурет у передпокої. — Олена прогнала. До Полі пішов — сини й дверей не відчинили. Ніким я став.
Лідія Павлівна зблідла. Усі її сподівання на багате життя сина розсипалися на порох. Не успішний комерсант сидів перед нею, а надломлений чоловік, який утратив усе.
— Як же це сталося? — заголосила вона, притискаючи руку до серця. — Я сусідам стільки розповідала, якою ти поважною людиною став! А тепер що? На одну мою пенсію житимемо?
Біль, посіяний ними кілька років тому, тепер оглушливою луною відгукувався під їхнім власним дахом. За маревом чужого добробуту вони гналися, руйнуючи любов і відданість. Гірку чашу цієї руїни їм належало випити до дна.
На станцію прибув потяг. Коли розсунулися важкі автоматичні двері, Поліна допомогла Олексієві піднятися в пропахлий тютюном тамбур.
— Поліно, я повернуся. — Він зняв окуляри, і на неї знову поглянули його справжні, глибокі очі. — Кілька днів дайте, з міськими справами впоратися. Повернуся неодмінно. Ви вірите мені?
— Вірю, — відповіла вона без вагань і ступила назад на платформу.
Двері зашипіли, змикаючись. Сіпнувшись, електричка набрала швидкості, везучи Олексія в сіру листопадову імлу. Поліна ще дивилася на червоні вогні потяга, що віддалявся. Уперше за довгий час їй уявлялося попереду щось світле й надійне.
Через три доби Віктор прокинувся на материному дивані: пружина, що вискочила, боляче впиралася під лопатку. Перевернувшись, він натягнув колючий вовняний плед на голову. У маленькій квартирі змішувалися запахи валокордину й пригорілої цибулі.
Місяць тому майбутнє здавалося йому ситим і влаштованим, а тепер усе обвалилося. Олена не лише вигнала чоловіка: за допомогою батька-комерсанта вона встигла переоформити й невелику частку торговельної справи, яку Віктор вважав своєю.
З кухні долинав гуркіт алюмінієвих каструль. Лідія Павлівна зазирнула в темну кімнату.
— Вставай, горе цибулеве! Скільки боки відлежувати можна? По хліб сходи. Учорашній бери, дешевший. До пенсії нам, крім порожніх макаронів, їсти нічого.
Віктор сів і потер обличчя долонями. У кожному скрипі мостин бідної квартири йому вчувалася оглушлива луна власної зради. Згадалося, як кривився він над Поліниною смаженою картоплею, вимагав гуляшу. Тепер навіть макарони без нічого лишалися єдиною доступною розкішшю.
— Мамо, а може, мені до Полі сходити? — запропонував він невпевнено, не підводячи очей. — Провину визнаю. Вона м’яка, довго не сердиться. І діти мої там. Скажу: біс поплутав. Ми стільки разом прожили, мусить же пробачити.
Лідія Павлівна зупинилася з тарілкою й рушником у руках, підібгала губи.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Дуже гарна розповідь.Щиро дякую.