Життя без прикрасОстанньою рухалася Поліна, раз у раз озираючись на темну стіну лісу, що залишився позаду. До будинку із зеленим дахом повертатися було не можна: щойно брати побачать розрізані мотузки й порожню хатинку, кинуться за втікачем. Потрібен був непримітний прихисток, де їх і не подумають шукати.
— На склад підемо, до мене, — сказала вона, важко дихаючи, коли вони вийшли на вузьку путівцеву дорогу. — Неділя сьогодні, усе зачинене. Ключі від нашої підсобки в мене. Там електрична пічка, старий телефон є.
До довгого цегляного ангара добиралися ще півтори години. Біля металевих воріт Поліна довго не могла впоратися з навісним замком: змерзлі пальці не слухалися. Нарешті іржаві завіси протяжно заскрипіли. За воротами, серед дерев’яних піддонів, на них чекала темрява — зате без пронизливого вітру.
Підсобка виявилася маленькою, без вікон і холодною майже як надворі. Поліна намацала вимикач. Під стелею засвітилася тьмяна лампа; слідом вона ввімкнула стару електричну плитку. Спіраль почала розжарюватися, потроху віддаючи приміщенню тепло.
Олексій сів на стілець із розхитаними ніжками. Жовте світло робило його обличчя схожим на сірий тесаний камінь, садно на вилиці потемніло. Він дивився на спіраль, що червоніла.
— У машині вони все при мені обговорювали, я чув, — тихо сказав він. — Владислав ваш сам Дмитрові зателефонував. За мою голову запросив стільки, скільки коштують три дорогі позашляховики. Заборгували ці бізнесмени міським бандитам величезні гроші, от і надумали чужою кров’ю свої діри залатати.
Поліна вийняла з фанерної шафки емальований кухоль і пачку чорного чаю.
— Закортіло на чужому горбі в рай в’їхати, — гірко сказала вона. — Дивилися на нас звисока, господарями життя себе уявляли. А виявилися боягузами: за хліб з ікрою людину на смерть відправити готові.
В особняку за цегляним парканом тим часом святкували. Інна вбралася в оксамитову сукню й накривала в просторій вітальні стіл. Посередині стояла кришталева ваза із заморськими фруктами. Владислав відкорковував колекційне французьке вино, припасене ще за благополучних часів.
Брати розрахувалися готівкою біля самої хвіртки. Товста пачка доларів гріла Владиславові кишеню, повертаючи впевненість і колишнє нахабство. Завтра гроші підуть кредиторам, і можна буде знову жити на широку ногу, зневажаючи сусідів-невдах. Грошові біди здавалися скінченними.
— А Поліна ж кудкудакала, як квочка! — Інна пригубила рубінове вино з високого келиха. — За машиною бігла, руками розмахувала. Дружиною декабриста себе уявила! Насмішила.
— Нехай шукає тепер кримінальника свого по лісах, — поблажливо всміхнувся Владислав, відрізаючи дорогий сир. — Знай, цвіркуне, свій припічок. Нічого було…
Договорити йому не дав гуркіт. У ковані ворота на швидкості вдарив важкий бампер. Ланцюги задзвеніли, метал жалібно заскреготав; стулки розчахнулися навстіж з оглушливим брязкотом.
Поперхнувшись вином, Владислав метнувся в коридор і мало не збив перелякану Інну. Чорний позашляховик уже хижо вкочувався у двір, підминаючи декоративні кущі. Із розчинених дверцят вийшли Артем із Дмитром — у розстебнутих пальтах, із перекошеними від люті обличчями.
— Владиславе, вилазь, гнидо! — загорлав Дмитро, витягаючи важку бейсбольну биту. — Виходь, поки ми цей палац по цеглині не рознесли!
Владислав вийшов на ґанок, насилу переставляючи задерев’янілі ноги. Малиновий светр видався йому безглуздою мішенню. Усе всередині закрижаніло.
— Мужики, що сталося? Ми ж домовилися… — залепетав він, піднімаючи руки. — Я брата вам видав, ви заплатили. Що не так?
Артем величезними стрибками злетів сходами, схопив його за барки, мало не розірвавши комір светра.
— Домовилися? — прошипів він у зблідле обличчя Владислава. — Приїхали ми з нотаріусом, а вікно вибите. Пташка з клітки випурхнула, мотузки хтось перерізав. Хто допоміг, комерсанте? З нас бабки взяв, а з нього ще й за волю здер?
— Здоров’ям присягаюся, не я! — заверещав Владислав, намагаючись розтиснути сталеві пальці. — Сам він там був! Сусідка, Поля… Пам’ятаєте, вона за вашою машиною бігла? Це вона зробила, точно вона!
Бита Дмитра вдарила по мармурових поручнях; у повітря злетів білий пил. Із передпокою за ними спостерігала Інна. Вона тихо заскавчала й сповзла спиною по стіні на підлогу.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Дуже гарна розповідь.Щиро дякую.