Життя без прикрасОлексій сидів посеред порожньої кімнати, на промерзлій землі. Товста мотузка для білизни стягувала за спиною руки. На змарнілому обличчі видніло садно на вилиці, очі були заплющені. Він не ворушився. Лише зрідка слабкі хмарки подиху давали зрозуміти: живий.
Поліна обійшла хатинку й потягнула дверну ручку. Масивні двері ззовні тримав величезний комірний замок. Монтировкою такий не візьмеш — тільки залізом на весь ліс загримиш. Довелося повернутися до вікна: дерев’яна рама давно зотліла від вогкості.
Утиснувши плаский кінець монтировки між стулками, Поліна налягла всією вагою. Дерево протяжно й сухо затріщало. Олексій розплющив очі. Жіноче обличчя в пуховій хустці за вікном здалося йому злим жартом морозного забуття. Але Поліна вже видирала іржаві цвяхи; скло жалібно задзвеніло й великими шматками посипалося всередину.
— Поліно! — хрипко видихнув він, намагаючись підвестися. — Навіщо ви прийшли? Ви збожеволіли! Вони по нотаріуса поїхали, по свого. Ось-ось будуть тут. Ідіть геть!
— Авжеж, так я й піду! Своїх не залишають, — пробурчала вона, змітаючи з підвіконня сніг і дрібне скло.
Через раму Поліна перелізла незграбно: гострий цвях розпоров рукав куртки, на земляну долівку вона зіскочила важко. Холод усередині стояв як у склепі. Не гаючись, вона опустилася позаду Олексія навколішки й вийняла з кишені знайдений ніж.
— Добре, що ніж опинився на дорозі, — швидко зашепотіла вона, насилу прорізаючи тугі, немилосердні вузли. — Дениско підібрав. У мене хлопчина кмітливий, у покійного діда вдався.
Розрізані мотузки впали на землю. Олексій глухо застогнав, розтираючи занімілі зап’ястки; дрож проймав усе його тіло.
— Їм потрібна генеральна довіреність на батькову фірму. Хочуть змусити мене підписати, — сказав він, важко спираючись на плече Поліни й намагаючись розігнути затерплі ноги. — Відмовлюся — обіцяли до вас прийти. Сказали, дерев’яний будинок спалахне, як сірник, разом з усіма, хто всередині. Пробачте, Поліно. Яку біду я до вас привів…
— Біда від боягузів та зрадників приходить, Олексію, — жорстко відповіла вона, міцно тримаючи його під руку. — Від вас ми тільки добро бачили. Ходімо. Поки ці іроди назад не приїхали. Нам іще заметами до селища йти.
Вибралися вони через розбите вікно насилу. Денис радісно вискочив з-за дерева, побачивши обох, але мати суворим жестом зупинила його: триматися віддалік, не шуміти.
Олексієві кожен крок давався болісно. Він зціплював зуби, провалювався в сніг, а мороз забирав останні сили в побитого чоловіка. Підставивши плече, Поліна допомагала йому рухатися. Тендітна жінка й чоловік, що спирався на неї, немов стали однією істотою, яка крок за кроком відвойовувала життя в крижаної пустелі.
— Батько незадовго до смерті мені казав… — Олексій насилу переводив подих. — Не будуй, сину, дому на піску, а сім’ї на грошах. Перший вітер знесе. Як у воду дивився. Артем із Дмитриком за папірці дияволові душу віддали, рідну кров продали.
— Коли гроші заговорять, совість засинає, — озвалася Поліна, згідливо киваючи. — Нічого, у Бога свій записник. Кожному його вчинки зарахуються.
З боку широкої просіки долинув низький гул, що швидко набирав сили. Це повертався позашляховик: викрадачі везли нотаріуса, готового допомогти їм завершити брудну справу.
— У яр! Швидко! — скомандував Олексій.
Утома ніби злетіла з нього, поступившись холодному інстинкту виживання. Вони скотилися в неглибоку улоговину, зарослу молодими ялинами, майже водночас із появою на дорозі чорної машини. Колеса розкидали брудний сніг. Поліна обійняла Дениса, затулила долонею обличчя, щоб він не скрикнув. Олексій ліг поруч і прикрив обох собою від випадкового погляду крізь тоноване скло.
Мотор проревів повз них. Машина прямувала до хатинки.
— Є хвилин п’ятнадцять, — прошепотів Олексій, сяк-так підводячись. — Потім вони побачать вікно, зрозуміють і почнуть ліс прочісувати. Зі стежки треба звертати. Через болото підемо: промерзло вже, витримає.
Вони звернули в непролазну хащу. Вітер вив дедалі дужче, милосердно стираючи снігом сліди втікачів. Розсуваючи колючі гілки, Поліна відчувала, як міцнішає її рішучість. Цю людину вона стерв’ятникам на поталу не віддасть. Надто багато втрат уже було, щоб знову поступатися злу.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Дуже гарна розповідь.Щиро дякую.