Життя без прикрасНа вулиці Поліна відчула таке безсилля, що воно наче руйнувало її зсередини. Допомоги не буде. Перед законом, виходило, більше прав мав той, у кого товстіший гаманець.
Біля пошти вона ніс у ніс зіткнулася з Лідією Павлівною. Та стояла в черзі по свіжі газети й, побачивши колишню невістку, єхидно заусміхалася.
— Ну що, Полю, утік твій кавалер? — оголосила вона так голосно, що було чути на всю вулицю. — Вночі на власні очі бачила: поїхав на дорогущій машині. Побавився та й покинув. Ото й уся ваша любов! А ти вже губу розкотила, на чуже щастя зазіхнула.
Поліна зупинилася й подивилася на неї. Жінка роками живилася чужим болем, але зараз замість злості Поліна відчула гострий, щемкий жаль.
— Бідна ви, Лідіє, — тихо сказала вона. — Наче в порожньому колодязі живете: ні любові там, ні співчуття. Ви б своєю отрутою не захлинулися.
Вона залишила Лідію Павлівну стояти з роззявленим ротом. Раз міліція відмовилася шукати Олексія, доведеться шукати самій. Хоч би чого це коштувало.
Удома в сінях її зустрів запах вистиглого попелу й трав, зібраних восени. Усередині лишалася холодна, дзвінка порожнеча. У жорстокому світі кінця дев’яностих правоту відміряли товщиною гаманця, а за людське життя давали менше, ніж за вживану іномарку.
Денис сидів на кухні, прихилившись до теплої печі. Зимової куртки він не зняв, чоботи були в снігу — видно, щойно повернувся. Почервонілі від морозу пальці дбайливо охоплювали маленький предмет.
— Мамо, подивися. — Він розкрив перед нею змерзлу долоню.
Складаний ніж. Кістяне руків’я, знайоме Поліні: Олексій стругав цим ножем дошки, коли порався біля хвіртки.
— Де ти його взяв? — запитала вона, важко сідаючи й так і залишаючись у пальті.
— Біля старої просіки, на узліссі, — докладно пояснив Денис. — По хмиз ходив, на розпал, як ти вчила. Там глибока колія від великих коліс, до покинутого лісового поста веде. А поряд у снігу ніж. Дядько Олексій його в штанях носив, у кишені. Може, навмисне кинув, щоб його знайшли?
Поліна стиснула кістяне руків’я. Отже, його не повезли до міста — сховали неподалік, у Тальниковецькому лісі. Лісовий пост стояв пусткою вже років п’ятнадцять, відтоді як на веранді завалився дах. Глухе, недобре місце; навіть досвідчені мисливці взимку обходили його стороною.
Олексій залишався витриманим і під ударами: зумів залишити на дорозі цей маленький маячок, сподіваючись на диво. І дивом виявився уважний хлопчина, який помітив ніж серед снігу.
— Одягайся, Дениску, покажеш, де знайшов, — сказала Поліна, підводячись. — До самої хатинки поки не підемо. Антошо, Ромко, замкніться на всі засуви. Нікому не відчиняти, чуєте? Сидіть тихо, як миші.
Антоша серйозно кивнув, обхопивши за плечі наляканого молодшого брата. Він уже розумів, що відбувається. Поквапившись до комірчини, приніс матері старі валянки й важку металеву монтировку.
У лісі тиша була колючою, непривітною, а кожен рип снігу під ногою здавався зрадою. Вітер гнув верхівки старих ялин, обсипаючи подорожнім за комір холодний білий пил. Денис вів матір за зламаними гілками й глибокими слідами шин; рухався він нечутно, як справжній лісовий слідопит.
— Молодець ти в мене, — тихо сказала Поліна, намагаючись віддихатися. — Чоловік росте. Захисник.
Вона стримала слова, що вже ладні були зірватися: батько б так не зміг. Віктор відступав перед труднощами, боявся будь-якої фізичної небезпеки. Денисові, який уперто схилив голову й пробирався крізь колючі кущі, материнські пояснення про батька давно були не потрібні — він сам усе для себе вирішив.
Вони йшли довго. Мороз забирався під зношений одяг, дедалі дужче щипав обличчя. Серед темних стовбурів нарешті вималювалася крива зрубана хатинка. Поліна приклала палець до губ, зупинивши сина. Відбитки великих шин доходили до ґанку, проте позашляховика не було.
Машину могли сховати за сараєм, а могли поїхати, замкнувши бранця. Поліна не знала, чи не чекають на них тут. Над похиленою димовою трубою не здіймався дим. Якщо побитий Олексій залишався всередині без теплого одягу, до ночі він міг замерзнути.
— Залишся за поваленим деревом, — звеліла вона, зручніше перехоплюючи монтировку. — Почуєш чужий голос чи мотор — одразу біжи в селище. До мене не наближайся. Це закон, Денисе. Зрозумів?
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Дуже гарна розповідь.Щиро дякую.