Життя без прикрас— Ви його продали, — Поліна повільно підійшла до них, досі не вірячи побаченому. — Навмисне виманили й віддали бандитам.
— Полю, обійдемося без трагедій, — Інна театрально змахнула рукою з довгими нігтями. — Хворій людині потрібен догляд. Рідні по нього приїхали, люблячі люди. Родина нарешті разом. Радіти треба.
— Які рідні? Ви хоч розумієте, що кажете? — Поліну трясло від обурення. — Вони його занапастять! Я знаю, він розповів мені про братів. Скільки ви за нього отримали?
Владислав затягнувся й повільно випустив дим.
— Ти, рятівнице, слухай уважно, — промовив він неголосно, з погрозою. — Додому йди й не висовуйся. Великі люди свої справи вирішують, тобі туди пхатися розуму не вистачить. Правильно твій чоловік від тебе пішов. Вічно лізеш, куди не кликали, проблемна баба.
— Не копай іншому ями, Владиславе. Сам у неї втрапиш, — твердо сказала Поліна, не відводячи погляду від його бігливих очей. — Зрада бумерангом повертається. Подавіться цими юдиними грішми.
Вона повернулася й пішла до свого будинку. Глузливі погляди пекли спину, але пришвидшувати крок Поліна не стала. І тільки за старою хвірткою, що зачинилася за нею, відчула, що сил більше немає.
На іншому кінці району Віктор жував холодний пиріжок із привокзального кіоску й дивився на освітлене вікно другого поверху. У тісній машині було зимно, а там Олена приймала багатих гостей. Крізь прочинену кватирку долинали сміх і дзвін дорогих келихів.
Перед ним знову постали обличчя синів: удень вони дивилися на нього як на стороннього. А поряд стояв Олексій — спокійний, упевнений. Від цих спогадів Вікторові стало важко ковтати. Заради красивої картинки він власноруч зруйнував своє життя й тепер сидів у промерзлій машині, нікому не потрібний. У листопадовому морозному вечорі йому вчувалося відлуння власної підлості; виправдати себе було нічим.
Поліна повернулася в порожні сіни. На дерев’яному вішаку досі висіла Олексієва куртка: він же побіг допомагати в самому светрі. Його відкритість, його готовність негайно прийти на допомогу обернулися пасткою для чесної, надійної людини.
З кухні падало тьмяне світло. Денис сидів за столом і не спав, чекаючи на матір. Тривога в його уважному погляді була зовсім не дитячою.
— Мамо, де дядько Олексій? — неголосно спитав він і зіскочив із табурета.
— Дениску… — Поліна присіла перед ним навпочіпки, добираючи слова, які не налякали б сина. — По нього приїхали погані люди. Забрали його.
— Брати? Ті, про яких він тобі говорив? — Денис насупився.
— Ти хіба чув, про що ми розмовляли? — Поліна здивовано глянула на нього.
— З кімнати все було чути, — серйозно відповів хлопчик. — Мамо, ми ж допоможемо йому? Не залишимо так? Він нам хвіртку зробив. І показати ще обіцяли, як шпаківню правильно випилювати…
Ці слова наче різонули Поліну зсередини. Вона встала, провела долонями по обличчю. На жалість до себе вже не лишалося часу.
— Не залишимо, синку. Вранці піду до дільничного, розповім, що сталося, — сказала вона впевнено. — Тут в Олексія нікого, крім нас, немає. Нам за нього й відповідати.
До світанку Поліна так і не заснула. Вітер вив за вікном, а їй уявлялася темна дорога, якою везуть зв’язаного Олексія. Думки поверталися до дивної природи людської близькості: десять років поруч, троє дітей — і зрада, що перекреслила все разом. А випадковий попутник за кілька днів міг стати ріднішим за тих, із ким було прожито життя.
З першими ознаками світанку вона вже чекала біля селищного відділення міліції. Вислуховував її огрядний дільничний зі звично нудьгуватим обличчям; на столі громадилися папери, і він ліниво перекладав їх, поки Поліна плутано розповідала про викрадення.
— Поліно Романівно, навіщо відразу паніку здіймати? — втомлено зітхнув він. — Дорослий чоловік поїхав із ріднею. Сів у машину, ото й усе. Ви самі назвали цих людей його братами.
— Вони хочуть відібрати в нього спадщину! — Поліна вперлася долонями в стіл. — А Інна з Владиславом, мої сусіди, отримали гроші за те, що його видали. З’їздіть до них, розпитайте!
— Поважних людей мені опитувати? — Дільничний криво всміхнувся. — Владислав Олексійович нашому відділенню допомагає, спонсорську допомогу надає. А ви його у викрадення вплутуєте. У вашого Олексія хоч документи були?
— Ні.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Дуже гарна розповідь.Щиро дякую.