Життя без прикрасМарина подякувала йому. Після дзвінка залишилася на дивані з телефоном у руках. Треба було шукати роботу, винаймати житло. Страховка відшкодує лише частину втрат. Починати доводилося з нуля.
У суботу вона взялася переглядати вакансії бухгалтерів: читала оголошення на сайтах, надсилала резюме. До вечора відгукнулася на десять пропозицій. Далі залишалося чекати відповідей.
У понеділок зателефонували з торговельної компанії «Альянс» і запросили на співбесіду. Марина погодилася, записала, куди й о котрій приїхати.
У вівторок вона зайшла до сучасної офісної будівлі в центрі міста. В «Альянсі» її зустріла Вероніка Микитівна, менеджерка з персоналу, приємна жінка років сорока.
За пів години обговорили бухгалтерський досвід Марини, її навички й бажану зарплату. На запитання про попередні місця роботи вона відповідала чесно. Про «Мегаконсалт» теж розповіла, лише подробиці кримінальної справи оминула.
— Розумію, — кивнула Вероніка Микитівна. — Буває, що з компанією не щастить. Зате у вас за плечима п’ятнадцять років бухгалтерської роботи, це вражає. Ми готові вас узяти. На випробувальний термін запропонуємо п’ятдесят п’ять тисяч, через три місяці — шістдесят п’ять. Робота з дев’ятої ранку до шостої вечора, вихідні — субота й неділя. Такі умови підійдуть?
Марина кивнула. Порівняно з «Мегаконсалтом» пропозиція була набагато кращою.
— Підійдуть. Коли можна виходити?
— Якщо згодні, чекаємо з наступного понеділка.
Вони потиснули одна одній руки. З офісу Марина вийшла з полегшенням: робота знайшлася, перший крок зроблено. Тепер треба було вирішити, де жити.
— А давай удвох винаймемо двокімнатну? — запропонувала Люда, коли ввечері Марина заговорила про житло. — Мені самій тут нудно. І платити навпіл дешевше.
Марина замислилася. За окрему однокімнатну довелося б віддавати більше, а жити з Людмилою вони вже навчилися. Винаймати квартиру разом було розумно.
— Давай. Гарна думка, пошукаємо.
За оголошеннями минув увесь вечір. Знайшлося кілька підхожих квартир; подруги зателефонували власникам і домовилися приїхати у вихідні. У суботу подивилися три варіанти: від першого довелося відмовитися через ціну, від другого — через поганий стан. Зате третій влаштував обох: дві кімнати на другому поверсі, спокійний район, метро неподалік. Меблі були прості, але добротні.
Господиня, літня Лідія Анатоліївна, назвала ціну: тридцять п’ять тисяч щомісяця, комунальні послуги окремо. Подруги перезирнулися й погодилися. На кожну припадало по сімнадцять із половиною тисяч — такі витрати були їм до снаги.
— Коли збираєтеся переїжджати? — запитала господиня.
— Та хоч завтра, — озвалася Люда.
— Тоді укладаємо договір. Оплатите перший місяць, залишите заставу — і можете заселятися. Мені важливо, щоб мешканці були порядні, не пили.
— Ми не п’ємо, — запевнила Марина. — І за порядком стежитимемо.
Після підписання договору подруги внесли гроші й забрали ключі. Уже наступного дня перевезли речі. У Люди майна було небагато, у Марини — ще менше: пожежа знищила майже все. І все ж переїзд означав початок нового життя. День за днем вона помічала, що колишня впевненість потроху повертається.
У понеділок Марину чекала робота в «Альянсі». Знайомити її з офісом узялася головна бухгалтерка Клавдія Миколаївна — сивоволоса жінка років п’ятдесяти з добрими очима. Вона провела нову співробітницю кабінетами, показала, де та сидітиме, докладно пояснила обов’язки. Справ чекало чимало, зате все було зрозуміло.
Марина з головою поринула в роботу. Потрібно було перевіряти рахунки, складати звіти, звіряти накладні — займатися звичними бухгалтерськими справами. Роботи вистачало, але обов’язки були зрозумілими, і за документами не ховалися сумнівні операції. Тут не доводилося проводити фіктивні папери: облік вели відкрито, за законом. Знайома рутина заспокоювала її, з нею поверталося відчуття стабільності. Колеги зустріли нову співробітницю привітно. Ніхто не дошкуляв запитаннями про попереднє місце роботи, не вимагав розповідати про те, що було в тій фірмі. Через тиждень вона відчула, що починає приживатися: справ було багато, проте вона вміла з ними давати раду, а люди, з якими тепер належало працювати, виявилися доброзичливими.
Про Антоніну Василівну вона пам’ятала постійно. Вранці біля метро, як і раніше, зупинялася, віталася, залишала гроші. Тепер це були вже не дрібні монети, а по сто-двісті за раз. Старенька дякувала, розпитувала про нову роботу, раділа її успіхам.
— Донечко, ти мені й так стільки допомогла. Не віддавай більше грошей, тобі самій жити треба.
Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Благодарю автора за душевный рассказ. Нынешняя жизнь жестока и найти хорошего сострадательного человека ой как не легко. Дай Бог , чтобы и в жизни встречалось больше таких людей, как Марина.
Щиру радість за головних героїв.Хай усі старенькі відчують задоволення, радість й щастя на схилі літ. Але відбувається це завдяки таким людям, як Марина.