Життя без прикрас— Антоніно Василівно, — покликала Марина, присідаючи поряд навпочіпки.
Старенька підвела голову й усміхнулася.
— Донечко! Жива, здорова. Минулося, отже?
— Так. Усіх затримали, і директора, і охоронця. Ваші знімки допомогли. Ви мені життя врятували.
— Та що ти, — відмахнулася Антоніна Василівна. — Звичайна я жінка. Опинилася де треба й коли треба. Ти ж могла не послухати, а послухала. Сама себе й урятувала.
— Але без вас…
— Отже, щось інше сталося б. Від долі ж не втечеш: жити судилося — виживеш, а помирати — не втечеш. Ти до мене по-доброму ставилася. Дрібні гроші щодня давала, віталася. Розмовляла як із людиною, а не з жебрачкою. От добро до тебе й повернулося.
У конверті, який Марина дістала з кишені, лежали останні гроші, що залишилися після пожежі, — п’ять тисяч.
— Будь ласка, візьміть. Я не за порятунок плачу. Мені хочеться від щирого серця вам це віддати.
Антоніна Василівна перевела погляд із конверта на неї.
— Тобі самій зараз потрібні гроші, донечко. Будинок згорів, квартири немає.
— Страховку отримаю. І роботу іншу знайду. А вам вони потрібніші зараз. Прошу, не відмовляйтеся.
Старенька неквапом прийняла конверт і сховала в кишеню пальта.
— Дякую тобі. Спаси тебе Господи, донечко. Хороша ти.
Обійнявши її, Марина відчула тремтіння. Така маленька, тендітна жінка — і стільки в ній сили.
— Антоніно Василівно, де ви все-таки живете? Може, я чимось допоможу?
— Ніде, — зітхнула та. — Де доведеться ночую. У під’їзді, на вокзалі. Діти від мене відмовилися, онуки нічого не знають. Пенсія невелика, житла не винаймеш.
Марині заболіло за неї.
— А в будинок для літніх людей ви б пішли? Там і годують, і медична допомога є. Був би дах над головою.
Антоніна Василівна похитала головою.
— Я б рада. Тільки черга туди величезна. А більшість платні. Звідки мені стільки взяти?
— Я допоможу, — твердо сказала Марина. — Обіцяю. Трохи розберуся зі своїм життям і візьмуся за це. Ви повинні жити по-людськи, спокійно.
— Ти ангел, донечко. Справжній ангел, — вдячно сказала старенька.
Вони ще трохи посиділи поряд, розмовляючи про дрібниці. Потім Антоніна Василівна розповіла, як опинилася на вулиці. Чоловіка вона поховала десять років тому. Діти роз’їхалися країною, допомоги від них більше не було, а після чоловіка залишилися борги. Щоб розрахуватися з ними, довелося продати квартиру. Так у неї не стало власного житла.
Марина слухала. Ціле життя позаду, вирощені діти — і на старість вулиця. Яка несправедливість.
— Я вас не залишу, Антоніно Василівно, — сказала вона, підводячись. — Залагоджу свої справи, повернуся. Знайдемо вам хороше місце, обіцяю.
— Іди, донечко. Щастя тобі. Ти хороша, і життя ще добром віддячить.
Попрощавшись, Марина попрямувала до метро. Труднощів залишалося чимало, але їй було тепло на душі. Вона жива, злочинців спіймано. Тепер треба допомогти тій, завдяки кому вона врятувалася.
Наступні два тижні минули в метушні. Марина давала свідчення слідчому, зустрічалася з адвокатом, оформлювала страховку за згорілу квартиру. Отримати виплату виявилося справою довгою й виснажливою: страховій компанії потрібні були численні документи, довідки та висновки експертів. Папери доводилося збирати в різних установах. По кілька разів на день Марина їздила з однієї до іншої, займаючись тим, що було потрібно для оформлення страховки.
Марина й далі жила в Люди. В однокімнатній квартирі вдвох було тісно — випробування навіть для найкращих подруг. Але Люда не скаржилася: жартувала, готувала вечерю, намагалася її розвеселити.
У п’ятницю, через два тижні після пожежі, знову зателефонував Ковтун.
— Марино Олександрівно, розслідування завершено, матеріали передано до суду. Дорошу висунуто обвинувачення в шахрайстві та замаху на вбивство. Карасьову з Лебедєвим — у підпалі та замаху на вбивство. Шаповал отримає строк за співучасть у шахрайстві. До суду всі залишаться під вартою.
— А коли почнуться засідання?
— Раніше ніж через два-три місяці не чекайте. Вас викличуть дати свідчення. Утім, це вже формальність: доказів вистачає, зізналися всі.
— Тепер можна жити спокійно?
— Можна. Загрозу усунуто. І ще: ми поговорили з Антоніною Василівною. Вона підтвердила, що бачила паліїв і зробила фотографії. Її свідчення — важливий доказ, їх долучено до справи. Хороша жінка. Шкода, що на вулиці живе.
— Я їй обіцяла допомогти. Спершу трохи влаштуюся сама, а тоді займуся її житлом.
Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Благодарю автора за душевный рассказ. Нынешняя жизнь жестока и найти хорошего сострадательного человека ой как не легко. Дай Бог , чтобы и в жизни встречалось больше таких людей, как Марина.
Щиру радість за головних героїв.Хай усі старенькі відчують задоволення, радість й щастя на схилі літ. Але відбувається це завдяки таким людям, як Марина.