Увечері того ж дня Оксана повернулася до квартири, яку ділила з чоловіком останні п’ять років, щоб зібрати найнеобхідніші речі.
Максим сидів у вітальні перед телевізором, але, почувши звук дверей, що відчинилися, відразу встав і вийшов у передпокій.
«Де ти була весь день? — спитав він, і в його голосі прозвучало щось схоже на занепокоєння, хоча Оксана вже не могла визначити, чи було воно щирим, чи награним. — Я дзвонив тобі кілька разів».
«Займалася своїми справами», — коротко відповіла вона, проходячи повз нього до спальні.
«Оксано, — сказав він, ідучи слідом за нею, — я розумію, що ранкова розмова вийшла різкою. Може, нам варто поговорити спокійніше, обговорити все по-людськи?»
Оксана зупинилася посеред спальні, тримаючи в руках стос одягу, і подивилася на нього уважним, вивчальним поглядом, ніби бачила вперше за всі ці роки.
«По-людськи, — повторила вона повільно. — Максиме, ти подав документи на розлучення наступного дня після того, як дізнався про мою вагітність. Що тут можна обговорювати по-людськи?»
«Я просто хочу, щоб ми розійшлися гідно, без зайвої ворожнечі, — сказав він, і в його тоні вперше за весь день прозвучало щось схоже на нервозність. — Зрештою, ми стільки років прожили разом».
Оксана відчула, як усередині в неї підіймається хвиля майже фізичної відрази від його лицемірних слів. Вона знала тепер, що він говорить ці правильні спокійні фрази не тому, що справді дбає про гідне розставання, а тому, що, можливо, вже починає побоюватися, що вона дізнається правду про його зв’язок із Ларисою.
«Ми розійдемося рівно так, як того вимагає закон, — відповіла вона рівним голосом, продовжуючи складати речі в сумку. — Усі питання я вирішуватиму в установленому порядку. Жодної зайвої ворожнечі з мого боку не буде, але й жодних додаткових розмов про те, як нам розійтися гідно, мені теж не потрібно. Ти вже все вирішив сьогодні вранці, пам’ятаєш?»
Максим кілька секунд мовчав, спостерігаючи, як вона збирає речі, а потім спитав напружено:
«Ти кудись їдеш? Назовсім?»
«Поживу в Наталії якийсь час. Мені потрібен простір, щоб розібратися у своїх думках, а перебувати поруч із тобою зараз я не готова».
«Оксано, послухай, — сказав він, роблячи крок ближче. — Я знаю, що вчинив жорстоко, оголосивши про розлучення саме зараз. Може, мені варто було зачекати, підготувати тебе делікатніше. Але зрозумій, я багато місяців боровся з цим рішенням у собі, і коли ти сказала про вагітність, я просто зрозумів, що тягнути далі не можна, що треба бути чесним із тобою, хоч як боляче це було б».
Оксана застебнула блискавку на сумці й нарешті подивилася йому просто в очі.
«Чесним, — вимовила вона з гіркою іронією в голосі. — Максиме, ти хочеш поговорити про чесність?»
Щось у її тоні змусило його насторожитися, і Оксана помітила, як у його очах промайнула тінь занепокоєння, ніби він відчув, що вона знає більше, ніж показує.
«Про що ти?» — спитав він обережно.
Оксана стояла кілька секунд мовчки, зважуючи, чи варто зараз розкривати всі карти, чи краще приберегти цю інформацію до слушнішого моменту.
Зрештою вона вирішила поки що промовчати, дослухавшись до поради нотаріуса не давати волі емоціям завчасно.
«Ні про що, — відповіла вона, закидаючи сумку на плече. — Просто втомилася за сьогоднішній день. Усі юридичні питання я вирішуватиму в установленому порядку, через адвоката. Більше нам немає про що говорити напряму».
Вона вийшла зі спальні, пройшла через передпокій і, не обертаючись, покинула квартиру, залишивши Максима стояти в подиві посеред кімнати.
Спускаючись сходами, вона відчувала, як серце калатає від хвилювання, але водночас відчувала й зростаючу внутрішню силу, ту саму, про яку писав у своєму листі дядько Петро, ту силу, яку він розгледів у ній задовго до того, як вона сама усвідомила її наявність.
Надворі на неї вже чекала Наталія в машині, щоб відвезти до себе додому. Усю дорогу вони мовчали, і тільки коли автомобіль зупинився біля під’їзду Наталії, подруга обережно спитала:
«Ти як, тримаєшся?»
«Тримаюся, — відповіла Оксана, дивлячись на темне вечірнє небо за вікном. — Знаєш, що найдивніше в усьому цьому? Я думала, що сьогоднішній день стане найгіршим у моєму житті. А виявляється, він став днем, коли я нарешті почала розуміти, хто я є насправді і на що здатна, якщо мене притиснути до стіни».
Наталія усміхнулася, поклавши руку на плече подруги.
«Ти завжди була сильнішою, ніж сама думала, Оксано. Просто раніше не було приводу це перевірити».
Вони вийшли з машини й попрямували до під’їзду, а Оксана, піднімаючись сходами, думала про те, що найближчі місяці обіцяють бути непростими: розлучення, боротьба за спадщину, можливі судові тяганини з Ларисою, пологи на самоті без підтримки чоловіка.
Але вперше за весь цей божевільний день вона відчувала не страх перед майбутнім, а рішучість зустріти його гідно, спираючись на пам’ять про людину, яка навіть на смертному ложі думала про її добробут більше, ніж власний чоловік думав про це за всі сім років шлюбу.
Уранці наступного дня Оксана зателефонувала адвокатові, номер якого дав їй нотаріус…
