Перед ювілеєм Іри свекруха заявила, що Максим не прийде, і почала складати частування в сумки, але зі спальні вийшли гості

Світлана Петрівна здригнулася й випустила з рук пачку вершкового масла.

— Це ще що таке? — Вона підозріло втупилася в бік коридору. — У вас тут дах валиться чи труби гудуть?

— Труби, Світлано Петрівно, виключно труби, — кивнула Іра, наливаючи собі в кухоль холодного морсу. — Дачні комунікації, знаєте, живуть своїм життям. Ви сир із блакитною пліснявою братимете, а то він пахне специфічно. Боюся, в автобусі сусідів порозганяєте.

— Нічого, потерплять. — Свекруха спритно змахнула сир до пакета. — Отже, так. Я зараз їду рейсом об одинадцятій, а Макс прямо туди, на ділянку, до мене під’їде. Ти йому не телефонуй без упину, не відволікай від керма.

За дверима спальні знову пролунав гуркіт. Цього разу до звуку падіння тіла додалося густе вібруюче позіхання невідомої істоти, що перейшло в радісне скавучання. Іра сьорбнула морсу й примружилася. Вона знала, хто зараз прокидається в тій кімнаті.

Ще вчора пізно ввечері, коли Макс уже спав, на дачу безшумно закотився тонований позашляховик. З машини вибрався двоюрідний брат Іри Артем, двометровий велетень, капітан поліції, майстер спорту з вільної боротьби й володар важкого характеру з напрочуд швидкою реакцією. Артем приїхав просто з важкого чергування з обласного центру.

Із ним прибули двоє товаришів по службі, Богдан і Рома, такі самі фактурні, плечисті хлопці в цивільному, які могли б працювати дублерами скель у пригодницьких фільмах. Трійця пообіцяла Ірі розставити важкі столи в яблуневому саду, натягати дров, посмажити м’ясо й загалом забезпечити залізний порядок на ювілеї. Але спершу їм потрібно було поспати хоча б кілька годин.

На додачу до поліціянтів ішов особистий улюбленець Артема — ротвейлер Дружок. Пес являв собою 60 кілограмів литих м’язів, слини й абсолютної щенячої добродушності. Дружок вважав себе мініатюрною диванною собачкою й обожнював сидіти в людей на колінах, що з його габаритами зазвичай викликало легку паніку в непідготовлених гостей.

Світлана Петрівна всього цього, звісно, не знала. Вона була впевнена, що на дачі перебуває лише невістка, яку гріх не пограбувати, прикриваючись материнським авторитетом.

Тим часом свекруха завершувала пакувати другу сумку. Її обличчя розчервонілося від старання, волосся розтріпалося, але в очах горів вогонь переможниці.