Він поцілував її в неушкоджену щоку й вийшов у коридор. Біля вікна зупинився, дістав телефон, вийняв сім-карту й переламав її навпіл. Зв’язок, дзвінки, відстеження, випадкові розмови — усе зайве. Він переходив у той режим, у якому колись прожив надто багато років.
У цей час на території закритого мисливського господарства за високим парканом панувало зовсім інше життя. Там світилися вікна великого зрубного будинку, у каміні тріщали поліна, стіни були завішані шкурами звірів і дорогою зброєю. Господар цього місця, Гордій Кравець, сидів у шкіряному кріслі з келишком міцного напою. Огрядний, широколиций, із важким поглядом людини, яка давно звикла, що перед нею прогинаються.
Перед ним стояли двоє побитих людей. Рудого вже відвезли до прикормленого лікаря зашивати ногу. Голомозий говорив насилу, бо обличчя розпухло й губи не слухалися.
— Гордію Степановичу… ми приїхали, як веліли. А там цей… батько її. Із темряви вийшов. Ми навіть зрозуміти не встигли. Рудого склав одразу, мені лице розбив. Сказав передати: якщо ще один лісовоз піде через селище, він прийде по вас.
Кравець повільно наливався багряним кольором. Потім жбурнув келишок у камін. Скло дзенькнуло, бризки напою спалахнули на вугіллі.
— Який ще батько? — заревів він. — Ви троє від одного старого втекли? Я вас для чого тримаю?
Двері відчинилися без стуку. Увійшов Тарас Мазур, начальник охорони Кравця. Сухий, жилавий, із риб’ячими очима й шрамом на підборідді. У минулому — силовик, вигнаний за жорстокість, у теперішньому — людина, яка вирішувала для Кравця найбрудніші питання.
— Я перевірив його, — сказав Мазур. — Назар Михайлович Яременко. Щойно приїхав із великого міста. У відставці.
Мазур поклав на стіл роздрукований аркуш, але більша частина рядків була порожня або закрита службовими позначками. Це дратувало його сильніше за будь-яку докладну біографію. Подробиці можна вивчити, слабкі місця можна використати, звички можна прорахувати. Порожнеча означала, що хтось дуже давно й дуже ретельно подбав, аби чужі очі не знали зайвого. А такі порожнечі майже завжди небезпечні.
— І що? — Кравець зло повернувся до нього. — Чого мої люди скиглять через пенсіонера?
— Бо він не простий пенсіонер. По базах порожньо. Доступ закритий. Такі порожні місця бувають у людей із дуже серйозних підрозділів. Судячи з того, як він розібрав цих, підготовка найвища.
У кімнаті стало тихо. Кравець опустився в крісло, барабанячи пальцями по підлокітнику.
— Що пропонуєш? Перепросити?
Мазур усміхнувся холодно.
— Він один. Яким би професіоналом не був, він один у чужому селищі. У нього донька в лікарні, дім біля лісу. Якщо ми це проковтнемо, завтра нас перестануть боятися. А страх — усе, на чому тримається ваш порядок.
Кравець довго дивився у вогонь. Обережність боролася в ньому з люттю й жадібністю. Перемогла звичка тиснути.
— Бери людей. Найкращих. Сьогодні ж. Дім спалити. Його прибрати. Тихо, без слідів.
— Зробимо, — кивнув Мазур.
У його очах з’явився азарт. Він давно не зустрічав супротивника, який міг би бути гідним полювання…
Кравець, залишившись біля каміна, налив собі новий келишок, але рука здригнулася, і рідина хлюпнула на пальці. Він злився не тільки на побитих людей і не тільки на зухвалість приїжджого. Його лякало, що страх уперше за багато років опинився не в тих, до кого він звик його посилати. Він прогнав це відчуття, як проганяють надокучливого собаку, і змусив себе думати про інше: вранці треба буде показати всім, хто тут господар. Саме тому Мазур мав повернутися з перемогою.
Він підійшов до вікна й подивився на темні ялини за огорожею. Колись цей ліс здавався йому безкінечним гаманцем: рубай, вивозь, продавай, занось кому треба, будуй новий дім, купуй нову машину. Він давно перестав бачити в деревах щось живе. Для нього ліс був складом, люди — перешкодою, школа — незручним будинком на дорозі. Думка, що через одну вчительку та її батька все це може похитнутися, здавалася образливою. Тому він не сумнівався: удар має бути показово жорстким…
