Місцева лікарня пахла хлоркою, старим лінолеумом і кип’яченою білизною. Цей казенний запах був однаковий у сотнях таких закладів: утома, бідність, терпіння. Чергова медсестра спробувала було зупинити Назара біля поста, пославшись на пізню годину, але, зустрівшись із його поглядом, мовчки відступила й показала на двері в кінці коридору.
Вона потім довго розповідатиме санітарці, що не злякалася, а просто зрозуміла: цього чоловіка безглуздо зупиняти. Він не лаявся, не вимагав, не розмахував документами. Ввічливо спитав номер палати, але в його ввічливості була така невідмінність, що будь-яка інструкція здалася тонким папірцем перед вітром. Медсестра лише тихо попередила: «Не будіть її різко». Назар кивнув так вдячно, що жінка остаточно пом’якшала.
Соломія спала на вузькому залізному ліжку. Під сірим укривалом вона здавалася зовсім худою. На блідому обличчі темнів багряно-синій синець, вилиця була розсічена й заклеєна пластирем, ліва рука лежала поверх ковдри в тугій лангеті. Назар тихо сів поруч на хиткий табурет і довго дивився на доньку.
Перед ним лежала доросла жінка, вчителька, вперта захисниця своєї школи. А бачив він маленьку дівчинку з кісками, яка колись бігла до нього через двір, спотикалася, розбивала коліно й плакала доти, доки він не дмухав на ранку. Тоді він міг забрати біль простим батьківським жестом. Тепер біль був інший, і від нього не можна було просто відмахнутися.
Соломія тихо застогнала уві сні. Вії здригнулися, очі розплющилися. Упізнавши його, вона спробувала всміхнутися.
— Тату… ти приїхав?
— Приїхав, Солю. Я тут.
Він обережно взяв її здорову руку у свої долоні. Вона була гаряча й слабка.
— Вони прийшли ввечері, — прошепотіла Соломія. — Вимагали, щоб я забрала заяву. Я сказала, що не заберу. А вони…
Голос урвався. В очах виступили сльози — не тільки від болю, а й від приниження, яке виявилося важчим за синці.
Соломія намагалася триматися, як трималася перед учнями й перед тими, хто погрожував їй раніше: рівно, вперто, без скарг. Але при батькові ця броня тріснула. Надто довго вона доводила всім, що не боїться, і надто мало мала права зізнатися, що боїться. Назар бачив це й відчував, як усередині підіймається глуха провина. Він приїхав захищати її майбутнє, а спершу побачив наслідки власного запізнення.
— Мені страшно, тату. Кравець сказав, що наступного разу вони не просто лякатимуть.
— Тихо. Більше ніхто до тебе не прийде.
— Тату, не треба, — вона тривожно подивилася на нього. — Я знаю, яким ти був. Але їх багато. У них охорона, гроші, зв’язки, місцева поліція дивиться в інший бік. Я не хочу, щоб тебе вбили через мене. Давай поїдемо. Продамо дім, повернемося в місто, куди завгодно.
Назар погладив її по волоссю, обережно, майже невагомо.
— Ми не будемо тікати. Варто один раз побігти від шакалів — вони все життя гнатимуть тебе, доки не заженуть у кут. Їх треба відучувати від людського м’яса. Спи. Набирайся сил. Я повернуся вранці.
Соломія хотіла заперечити, але сил не було. Вона дивилася на батька й бачила в його обличчі те, чого боялася з дитинства: кам’яну рішучість, від якої марно відмовляти. У дитинстві ця рішучість забирала його з дому на місяці. Тепер вона мала, навпаки, втримати його поруч. І від цього їй було водночас страшно й спокійно. Вона знала: якщо Назар сказав, що ніхто не прийде, він зробить усе, щоб ці слова стали правдою…
