Життя без прикрасУсі знали. Ось на чому він зупинився. У колишньому житті її доброту знали, як розклад автобусів: дякувати необов’язково, однаково прийде. Валентина поставила тацю й довго дивилася на колишнього чоловіка. Він сам урвав прохання — їй не довелося його зупиняти.
— Твою маму я любила. Доглядала її тому, що любила, а не заради тебе. Не чіпай її пам’яті, до цієї розмови вона не має стосунку. А про свою доброту я багато дізналася, поки виплачувала твої кредити. Коли доброта не має ціни, вона стає кормом. Мене двадцять років їли й хвалили кухаря. Цієї страви в меню більше немає.
Від дверей долинув короткий звук — чи то смішок, чи то схлип. Олена вже стояла там у пальті, з автомобільними ключами в руці. Їхати їй, правду кажучи, було нікуди; залишатися теж стало ні для чого.
— Я поїду, — сказала вона, не звертаючись ні до кого окремо. — Валентино Степанівно, пробачте. Не за нього — за мене вранці. За дзвінок. Я цілий місяць уявляла, як натисну, як ви відчините, який у вас буде вираз обличчя… — Вона не закінчила. — По-дурному вийшло. Усе в мене по-дурному вийшло.
— Двері щільніше зачиніть, — відповіла Валентина. — Замок тугий.
Через хвилину після того, як Олена пішла, за вікном завив стартер. Білий позашляховик розвернувся просто через газон і назавжди поїхав із Горобинової. Тепер усім у кімнаті було зрозуміло, чиї гроші пішли на цю машину: її матері, яка заклала квартиру.
У кріслі залишився Микола. Між ним і двома людьми, що сиділи тут, були борги, яких йому не віддати до кінця життя. Біля дверей стояла валіза з усім його майном.
Стало чутно, як за стіною потріскує духовка, що вистигає. Поклавши долоні на коліна, Микола дивився на валізу. Сьогодні він мав кудись іти, і валіза вирушила б із ним. Синя ізоляційна стрічка на ручці теж. Усе життя тепер уміщалося в ручну поклажу.
Михайло подивився на дружину. Вона ледь хитнула головою — радше просила зачекати, ніж казала «ні». Він зрозумів, пішов на кухню й узявся навмисне шуміти там чимось хатнім, залишаючи їм останні п’ять хвилин.
— Миколо, я не дам тобі ні ста тисяч, ні тисячі. І тут ти не залишишся: ні на тиждень, ні на одну ніч. Я це називаю гігієною, а не жорстокістю. Тепер слухай уважно, повторювати не буду. У Михайла на Майстровій виробнича база. При ній гуртожиток для тих, хто приїжджає працювати: тепло, чисто, ліжко, тумбочка. Для господарських робіт люди потрібні завжди — двір, склад, невеликий ремонт. Платять сорок тисяч і дають куток. Завтра о восьмій ранку прийде комендантка, Тамара Іванівна. Сьогодні я їй зателефоную. Але оформлятимуть тебе за трудовою, як будь-кого іншого, з випробувальним терміном. Знайомство поблажок не дасть. Запізнишся, зап’єш чи візьмешся вдавати генерального директора — звільнять. Ще одного дзвінка від мене не буде.
— Отже, мене на базу різноробом, — промовив Микола.
— Так, на базу. Зараз у тебе й цього немає. На сьогодні стільки ти й вартий. Потім курс, можливо, підніметься, але це вже без моєї участі.
— Двадцять років, Валю… — Тепер він говорив тихо й ні на що не розраховував. Тому ці слова виявилися болючішими за всі його попередні прохання. — Зовсім нічого не залишилося?
Валентина не квапилася відповідати. Вона справді замислилася, без бажання справити враження. За останні роки навчилася відповідати на такі запитання правдиво.
— Залишилося, — сказала Валентина. — Пам’ять залишилася. Є в ній і хороше. Жаль теж залишився. А от борг скінчився. За твоїми боргами я вже розплатилася, Миколо. За всіма. Це був останній.
Ще хвилину він просидів у кріслі. Потім підвівся, взяв валізу й затримався біля дверей, наче чекав, що його покличуть.
Ніхто його не зупинив. У передпокої Микола довго не міг упоратися із замком; Валентина допомагати не вийшла. Нарешті двері грюкнули, бруківкою повільно прошурхотіли кроки.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.