Життя без прикрасМикола не кліпав, утупившись трохи лівіше від чайника. Здавалося, у голові в нього тривала остання звірка балансу. Він усе шукав рядок, де його підставили, обдурили, підвели. Але в кожному рядку стояв його власний почерк.
— Запитати можна? Не вас. Його. — Олена відійшла від вікна, стала за диваном і взялася за спинку, як за поручень. — Миколо, а Дарина де? Ти ж казав: обібрала тебе, втекла. Я тоді пожаліла. Багато в чому тому й залишилася. Ти так це описував… А тепер слухаю про прокладки, про кольорові графіки й намагаюся зрозуміти, що ти тоді розповів правдивого.
Микола мовчав.
— Дарина Леонідівна зараз в іншому місті живе, — відповів замість нього Михайло, буденно, наче давав довідку. — За Мухіним заміжня. За колишнім партнером Миколи, який ту порожню фірму оформляв, зі столом і стільцем. За моїми відомостями, вони зійшлися, коли Микола ще з нею жив і майно на неї переписував, від кредиторів ховав. Із цим майном вона до Мухіна й пішла. Він же й пояснив їй, що куди переоформити. Комбінація гарна. Коли дізнався, навіть повагу відчув — не до них, до задуму.
— Тобто в нього забрали тими самими прийомами, якими забирав він, — повільно сказала Олена. — Його партнер, через його жінку, за його ж схемами.
— Типовий проєкт, як кажуть у нас, — озвався Михайло. — Порахував одного разу, далі тиражуй.
Микола підвів голову. Остання година зістарила його помітніше за попередні шість років. З обличчя зійшла посмішечка, на якій трималася вся споруда. Без неї залишився голий каркас.
— Мухіну я вірив, — глухо промовив він. — Одному з усіх.
— Ні, — сказала Валентина зі свого місця.
Усі подивилися на неї.
— Єдина з усіх, кому ти вірив, двадцять років вечерю тобі подавала, — повела далі Валентина. — Мухіна ти використовував. Він терпів і чекав. А ти одного від іншого так і не навчився відрізняти. От і сидиш тут, поки він живе в іншому місті.
Це було не ляпасом — описом майна. Микола розтулив рота й знову стулив. Заперечити не вдалося: усе майно цієї фрази було перелічено правильно.
Олена більше не могла триматися за спинку дивана й слухати. Відпустивши її, вона стала перед Миколою. Почала майже тихо, але з кожною фразою голос ставав гучнішим: чотири роки їхнього життя вона пред’являла йому, як докази.
— Маму ти вмовив заставити квартиру всього на пів року. Проєкт надійний, жодних побоювань! А мої шістсот тисяч? Два роки тому ти взяв усі мої заощадження на три тижні. Про Ксенію теж мовчатимемо? У березні я знайшла ваше листування. Моя подруга! І поїздка в інше місто, яку ти називав відрядженням… Ніякої роботи там не було.
Микола слухав так, як перечікують дощ під дашком. Час від часу кидав:
— Знову почалося. При сторонніх це навіщо?
— При сторонніх? — Олена вказала на Валентину. Це слово тільки підхльоснуло її. — Та це я тут стороння! Вранці думала, що привезу тебе здати, а вийшло — себе привезла. Щоб люди подивилися, якою я була дурепою. Мама ще в лютому телефонувала, питала про квартиру, про платежі. Я їй брехала: ти ж запевняв, що все під контролем. Їй шістдесят вісім, у неї нічого, крім цієї квартири, немає. Що мені тепер їй казати?
— Скажи, із заміжжям не пощастило. — Микола знизав плечима. — Хоча яке заміжжя? Я з тобою не одружувався. Тож юридично пред’явити мені нічого.
Коротко й пласко ляснула долоня. Олена незграбно, по-дитячому вдарила його в плече — не в обличчя — й одразу відсмикнула руку.
Від вікна за ними спостерігав Михайло, не намагаючись утрутитися. Валентина переносила чашки на тацю. У її руках вони жодного разу не дзенькнули.
— Михайле Петровичу, давайте поговоримо без емоцій, по-чоловічому. — Микола різко розвернувся до вікна. Від такої миттєвої зміни тону ніяково стало всім, крім нього. — У вас велика структура, вам потрібні люди, які знають ринок. Я двадцять п’ять років займаюся девелопментом, двадцять п’ять років керую. Зв’язки є, чуття є. Помилки були, сперечатися не стану, але хто без них? Візьміть на проєкт за відсоток, можна зовсім без окладу. Я розумію, як тут другу чергу розгорнути. Розрахунки в мене збереглися.
— Розрахунки? — перепитав Михайло. — Це ті, з якими в тебе вісім фундаментів не вдалися? На геології ж теж заощадив: замовив через прокладку, зате за дружньою ціною.
— Там вишукувачі помилилися.
— Ти заощадив. Висновок був у документах на землю, я його прочитав. Підпис тобі обійшовся в сорок тисяч. Знаю я цього вишукувача, він досі працює, і підпис його на ринку всім знайомий. Миколо, на цьому ділову розмову закінчимо. Твої зв’язки мені ні до чого: ці люди, почувши твоє ім’я, перевіряють, чи на місці гаманець. І чуття не потрібне — воно привело тебе на цей диван. Не за відсотком ти просишся. Тобі б дістатися до підпису, до каси, до чужої довіри. Її ти спалюєш, як солярку, тільки заправитися більше ніде. Відповідь остаточна.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.