Коханка приїхала до «вагітної» дружини

Від вікна Валентина не відходила, поки Микола не зник за поворотом біля будівельного вагончика. Її здивувало, що вона не зловтішається й не тріумфує. Стільки років їй уявлялося: такого дня має прийти тріумф.

Відчуття було інше. Ніби нарешті передала в чужі руки коробку, яку возила із собою під час кожного переїзду, жодного разу не відкривши. Стало порожньо й легше. Трохи шкода — не коробки, себе, роками впевненої, що кинути її не можна.

Увечері вони з Михайлом сіли вечеряти на кухні. Скатертини не стелили — так подобалося обом. Він розповідав про об’єкт: до середи на дальньому повороті закінчать класти плитку, і на всій вулиці не залишиться недоробленого метра.

Потім Михайло відсунув тарілку.

— Шкодуєш, що йому базу запропонувала? Я б не став.

— Став би. Кого ти позаторік до Тамари Іванівни прилаштував? Сторожа, який у тебе кабель зі складу виніс. Сам сварив, сам потім допомагав.

— Кабель усе-таки не двадцять років життя.

— Тому сторожеві допоміг ти, а Миколі — я. Який борг, таке й стягнення. — Валентина помовчала. — Не його я жаліла, Михайлику. Себе перевіряла: чи можу спокійно, без тремтіння, без солодкого відчуття. Виявилося, можу. Дати адресу, сказати: о восьмій ранку, випробувальний термін. Як чужому. Він же й є чужий. Раніше я це розуміла головою, сьогодні руками спробувала.

Михайло кивнув і далі розпитувати не став. Це вміння не продовжувати розмову було однією з головних причин, через які вона вибрала його.

Ні вулиця, ні його група компаній тут не були причиною. Найматися до нього кошторисницею вона прийшла з трьома роботами за плечима й графіком погашення в сумці. На співбесіді сорок хвилин відповідала на його запитання про розцінки.

— За рік ви перша, хто не побоявся сказати мені про помилку в розрахунку мого проєкту, — сказав він тоді.

Через пів року Михайло запросив її на вечерю. Увесь вечір слухав, не перебиваючи, без жалю, не намагаючись приміряти на себе її біду. Слухав рівну. Саме за це вона й виходила заміж.

Пізніше зателефонувала Раїса: до неділі не витримала, захотіла дізнатися, чим закінчився візит. Валентині вистачило чотирьох речень, без жодного епітета. Подруга довго мовчала.

— Мене навіть не те дивує, що ти його за двері відправила. Ти розповідаєш так спокійно, ніби йдеться про чужий під’їзд.

Валентина хотіла сказати: під’їзд давно чужий, вона звідти вже виписалася. Натомість запитала, о котрій привезуть смородину. Наступні десять хвилин вони вибирали місце: біля південного паркану кущам, мабуть, буде спекотно, краще посадити вздовж східного. За весь день це була найправильніша розмова.

А за сорок кілометрів від Горобинової, на парковці цілодобового супермаркету, Олена сиділа в машині й їла куплений там холодний лаваш. Матері летіли довгі повідомлення. Уперше за два роки вона чесно писала про квартиру й платежі.

Написала й про те, що машину доведеться продати. Що повертається до рідного міста й хотіла б поки пожити в неї, якщо мати пустить.

Відповідь прийшла через хвилину. Одне слово: «Приїжджай».

Олена перевернула телефон екраном донизу, доїла лаваш і поїхала. Не переможниця й не жертва — жінка двадцяти дев’яти років, якій іще вистачало часу навчитися відрізняти орендоване від справжнього.

— До речі, — Михайло підвівся з посудом і поніс його до мийки. — Про гуртожиток ти йому розповіла. А що через рік базу переносимо — сказала?

— Ні. Нехай цей рік він проживе, не знаючи заздалегідь, що далі. Нам усім такі роки випадали.

Валентина встала й відчинила духовку, куди після чаю прибрали залишки пирога. За день край підсох і потемнів. Вона зрізала темну смужку, викинула у відро, решту поділила на дві тарілки. Михайлові поставила більший шматок, із вишнею. Сіла й підсунула йому виделку.