Життя без прикрасЛюба помовчала. Чоловіка мого вона ніколи не любила й приховувати цього не намагалася. Ще на весіллі шепнула: «Тебе в білій сукні він не помічає — гостей розглядає, прикидає, скільки коштують подарунки». Тоді я образилася. Тепер потроху доходило, про що вона казала.
— Усе, досить про сумне, — сказала подруга. — Давай у суботу приїду? Фруктів привезу, посидимо з тобою.
— Приїжджай. Буду рада.
Закінчивши розмову, я пішла до вітальні. Варя згорнулася калачиком на дивані, Стьопа сидів на килимі й неохоче катав машинку.
— Якісь мультики… Мамо, а іграшки чому плавляться? — пробурмотів він.
Я здригнулася.
— Не плавляться, Стьопо. Це тобі здається.
Над диваном натужно гудів кондиціонер — голосніше, ніж зазвичай. Від крижаного повітря, яке він видував, шкіра бралася сиротами, а задуха залишалася. І запах нікуди не дівався: затхлий, із хімічною солодкавістю. Я зіщулилася.
Два роки тому Максим улаштував цілу епопею з цією спліт-системою. Звичайних майстрів з обслуговувальної організації кликати не дозволив.
— Поки ви відпочивали на дачі, я запросив фахівця з елітної фірми, — повідомив він. — Тут складна система, іонізація. Працюватиме бездоганно.
Відтоді пульт вважався священним артефактом. Змінювати режими було не можна, фільтри чистити не можна, торкатися блока — теж. Навіть спроба стерти з корпусу пил викликала крик.
— Електроніка надтонка! Занапастиш — за ремонт віддаси як за половину машини! — попереджав Максим.
І раптом пролунав металевий скрегіт, наче кондиціонер видав передсмертний хрип. Хлопнуло. Повітря перестало йти, вогник живлення блимнув і згас.
Тепер долинав гул машин із проспекту. Не минуло й хвилини, як у кімнату полізла липка липнева спека. Надворі було тридцять п’ять градусів, асфальт плавився; на останньому поверсі квартира миттю стала духовкою.
— Мамо, спекотно… — заскиглив Стьопа.
Роки дресирування зробили своє: насамперед я потяглася телефонувати Максиму. Пальці тремтіли. На третьому гудку він відповів; за його роздратованим голосом лунала музика.
— Чого ще?
— Максиме, тут кондиціонер хлопнув і сам вимкнувся. Я до нього не торкалася.
Із телефона долинув дзвінкий кокетливий сміх жінки. Слідом дитина нагадала: «Тату, ти обіцяв морозиво!» Голос був не Стьопин. У спекотній кімнаті мене пройняло холодом.
— Максиме, з ким ти?
— Радіо це, Оксано! Досить дурниці молоти! — гаркнув він. — Із кондиціонером що накоїла?
— Нічого не накоїла, здох він! Тут дихати нічим, діти ледь живі. Покличу майстра.
— Ні! — Від його крику я відсмикнула телефон від вуха. — Чуєш, нікого не викликай! Забороняю!
— Ти ще нескоро повернешся! Нам тут зваритися?
— На дачу їдьте, до моєї матері! Вікна порозчиняй! Що хочеш роби, тільки до блока нікого не допускай. Техніка моя, сам приїду, подивлюся.
— А квартира моя! — За вісім років я вперше заговорила з ним на підвищених тонах. У мені кипіли відчай і лють. — Дітям задихатися не дам!
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.