Наречений дав гроші ворожці перед весіллям, але після її шепоту вирішив перевірити наречену до реєстрації

Рідні й друзі Дмитрика вже приїхали. Трималися разом, трохи осторонь, і здивовано дивилися на гостей нареченої. Ті говорили голосно, були яскравими, галасливими й займали багато місця. Петро Григорович намагався не виказувати своїх почуттів; Оксана Леонідівна вичавила звичну добродушну усмішку.

Ігор кривився, поглядаючи на подружок Марини. Гарні, нічого не скажеш. Але якщо вони такі самі, як вона, яка користь із краси? Здається, після тієї вечері майбутній адвокат замислився, чи досить самої лише гарної зовнішності, щоб захотіти одружитися.

Він відвернувся від дівчат до сестри.

— Як тобі її гості?

— Звичайні гості, — знизала плечима Олена.

— Тоді йди до них.

— Не хочу. Чого ти злишся? Тобі ж із нею не одружуватися. Розслабся.

— Прикро, — з досадою сказав Ігор. — Я Дмитрика розумнішим вважав.

Олена подивилася на небо, потім оглянула своїх. Як для весілля, обличчя в рідних і друзів були надто невеселі. Може, про неприємну наречену брата вже всі встигли почути? Олена розуміла, чому родина невдоволена, але досі не вважала його вибір помилкою. Марина гарна — хіба цього мало?

Особливо дивував Ігор. Олена очікувала, що він і далі пускатиме слину за цією красунею. Їй завжди здавалося, що чоловікам тільки зовнішність і потрібна. Тепер ця впевненість похитнулася. А раптом не тільки?

Додумати вона не встигла: під’їхав білосніжний лімузин. Олена глянула на батьків, брата, бабусю. Усі всміхалися, але в решти усмішки були вимучені, а в Раїси Григорівни — щира. Олена ще вранці помітила її надзвичайно піднесений настрій. Це здавалося дивним: сказати, що Марина бабусі не сподобалася, означало сказати надто м’яко.

З машини вийшов Дмитрик, і Олена теж усміхнулася. На ньому був її костюм. Він таки вдягнув те, що вона пошила! Від цього на душі потеплішало, настрій одразу покращився.

Дмитрик допоміг Марині вийти. Наречена зверхньо оглянула присутніх і, ні з ким не привітавшись, попрямувала до подруг.

Наречений, навпаки, вітав усіх і дякував за те, що приїхали в такий важливий для нього день. Він широко всміхався; очі сяяли щастям, і здавалося, радість світиться в ньому зсередини, проступаючи на задоволеному обличчі.

Простягнуті біля входу руки він теж не залишив без уваги. Сьогодні Дмитрик вирішив не дріб’язкувати: вийняв гаманець, дістав кілька купюр і кожному, хто просив, подав по великій банкноті.

Олена дивилася на нього з дедалі більшою теплотою. Хоч би якою була його майбутня дружина, сам він хороша людина. Вибір нареченої ж не перекреслює його вдачі. Їй захотілося підійти й сказати братові, як вона ним пишається.

Але раптом Дмитрик зігнувся мало не вдвоє. Олена злякалася: йому зле? Від несподіванки вона розгубилася, забула, що в таких випадках треба робити, і вже відкрила рота, збираючись кликати на допомогу.

Тут вона побачила причину. Одна з жінок, яким брат щойно дав гроші, грубо тримала його за рукав. Схоже, схопила за руку, коли він простягнув купюру.

— Ігорю! На Дмитрика напали!

Ігор одразу подивився на брата, але з місця не рушив. Олена спантеличено штовхнула його в плече.

— Допоможи ж!

— Заспокойся. Який напад? Стара циганка. Сам розбереться.

Олена осудливо похитала головою й побігла до Дмитрика. Підійшовши ближче, вона побачила, що жінка палко шепоче йому щось на вухо.

Сестра спробувала звільнити його від чіпкої хватки. Це виявилося нелегко. Серце калатало від страху, Олена починала панікувати й усе тягнула брата геть, аж поки не помітила: річ не тільки в незнайомці. Дмитрик і сам наче не хотів від неї відходити.

Він вислухав жінку до кінця, випростався й похмуро подивився на сестру.

— Ти чого?

— На тебе напали! Я допомогти прибігла.

Дмитрик сумно всміхнувся й скуйовдив їй волосся на маківці.

— Дякую, сестричко. Хоча я, мабуть, і без допомоги впорався б.

Олена перевела погляд на незнайомку. Літня, яскраво нафарбована; на голові пов’язка, у заплетеному волоссі намистинки. Довга червона спідниця, старе взуття з якимись рюшами. Колоритна жінка.

А Дмитрик досі хмурився. Веселощів на його обличчі більше не було, лише спантеличеність. Він відійшов убік і відразу взявся за телефон.

— Ви циганка? — запитала Олена в незнайомки.

— А що, любонько? Поворожити тобі?

Олена примружилася.

— Мені здається, я вас уже зустрічала.

— Цілком можливо, золотце моє.