Наречений дав гроші ворожці перед весіллям, але після її шепоту вирішив перевірити наречену до реєстрації

Раїса Григорівна похитала головою.

— Дмитре, але й вона поводилася недобре. На кожне запитання відповідала, ніби її силоміць змушують. Хоча ми, загалом, і змушували. Нічим не зацікавилася. Нехай би нами не цікавилася, але, схоже, їй узагалі нічого не цікаво.

— Крім себе, — уточнила Оксана Леонідівна.

— Це неправда!

— Ти сам усе розумієш, — тихо сказав батько.

Дмитро зіщулився. Підвівся він уже не так упевнено, як говорив хвилину тому, але перед тим, як піти, усе ж заперечив:

— Ви її погано знаєте. Вона хороша, до неї звикнути треба. А я рішення змінювати не буду.

Він твердо поглянув на всіх.

— На весіллі чекаю кожного з вас. Сподіваюся, ви все-таки зможете це прийняти. На все добре.

Двері за ним зачинилися. Олена злякано заговорила:

— Здається, ми його образили.

— Не здається, — видихнула мати. — Хоча… може, Марина й справді тоді надто перенервувала?

— Не схоже, — скривився Ігор.

— Але ж вона красива, — невпевнено сказала Олена. — Це теж немало. І моду любить.

— Себе вона любить, — поправила бабуся. — Не моду. Оленочко, не намагайся знайти у вас щось спільне. Нічого не вийде. Марина зовсім інша.

Петро Григорович обережно запропонував:

— Може, нехай одружаться? Зараз же ніхто не зобов’язаний одружуватися один раз на все життя. Він розбереться, зрозуміє, що до чого, і розлучиться. Не так уже й страшно.

— Розлучитися він розлучиться. Тільки половину майна втратить.

— Наш Дмитро не дурень, — заперечив батько. — Здогадається укласти шлюбний договір.

— Він закоханий. А в такому стані люди скільки завгодно дурниць роблять.

У цьому зауваженні не було нічого обнадійливого. Петро Григорович суворо звернувся до матері:

— І що ти пропонуєш? У день весілля заманити його в підвал і замкнути? Ти ж бачила: слухати нас він не хоче. Як ми йому завадимо?

— Правильно, не хоче. Але що там його наречена сказала? Способи треба знати. Можна й нам хитріше вчинити.

Петро Григорович ударив кулаком по столу.

— Ні. У його життя ми не втручатимемося. Він дорослий. Хоче одружитися з пустушкою — нехай одружується, набиває ґулі. Може, навіть корисно буде. Половину майна втратить — іншого разу подумає. Заважати ми йому не станемо. Підемо на весілля й мило всміхатимемося, хоч як важко буде.

Ігор скоса глянув на нього.

— Тату, а ти б не хотів, щоб тебе від такої помилки вберегли?

— Якби я зараз був на Дмитриковому місці, теж нікого б не слухав. Молодий, закоханий, гормони… А Марина й справді симпатична дівчина.

— Ще й яка, — мрійливо повторила Олена.

Оксана Леонідівна поклала долоню на руку чоловіка.

— Петрик має рацію. Втручатися ми не маємо права.

Ігор труснув головою.

— Вам видніше. А я все-таки спробую з ним домовитися. І якщо колись сам у таке потраплю, сподіваюся, ви мені допоможете.

Першим з-за столу підвівся Петро Григорович.

— На цьому сімейні збори закінчимо. Повертаємося до справ і починаємо готуватися до весілля. Негайно.

Оксана Леонідівна встала слідом за чоловіком. Ігор схопився й раніше за всіх вийшов з їдальні. За пару хвилин за столом залишалися тільки Олена й Раїса Григорівна.

— Ба… — тихо покликала школярка.

— Так, люба?

— Пам’ятаєш, ми з вікна дивилися, як вони до будинку йдуть? Того дня, коли з Мариною знайомилися?

— Звісно.

— Ти тоді сказала: «Як шкода». Ти з одного погляду зрозуміла, що вона не дуже хороша людина?

Раїса Григорівна всміхнулася, потім розсміялася.

— Поживеш стільки, скільки я, ще й не таке навчишся помічати. У моєму віці з’являється… як ви це називаєте? Суперсила.

— Але ж одягається вона непогано. І волосся гарне.

— У тебе теж гарне волосся, — переконливо сказала бабуся. — Тільки хіба у волоссі річ?

— Ба, ми справді нічого не робитимемо?

Із хитруватою усмішкою Раїса Григорівна відповіла:

— Ти йди до себе, Оленочко.

— Ба?

Олена здивовано подивилася на неї.

— Біжи, онученько, біжи. У мене ще справи є.