За місяць після похорону, у січні, я поїхав до нього додому. Сам. Ніхто мене не просив, навпаки, юрист сказав: «Андрію, не треба, триває суд, будь-який контакт може вийти боком».
Я поїхав. Я не знаю до пуття, навіщо. Мабуть, мені хотілося подивитися, як вони живуть.
Мабуть, мені хотілося, щоб вони жили погано, і я в цьому зараз зізнаюся, бо обіцяв не брехати. Панельна дев’ятиповерхівка, третій під’їзд. Я піднявся на сьомий поверх і подзвонив.
Відчинила Наталя. Вона мене впізнала й не пустила, стояла в прорізі. За її спиною був коридор, я встиг його побачити.
Шпалери з візерунком, який був модним років двадцять тому. Вішалка, забита куртками, стара шафа. Звичайна, небагата квартира.
І на стіні в коридорі, просто навпроти дверей, висіли фотографії в рамках. Штук вісім. Я їх роздивитися не встиг, але одне зрозумів одразу.
Марини серед них не було. Жодної. Ні дитячої, ні дорослої, ніякої.
Жінка, яка одинадцять років числилася дочкою цієї людини, не висіла на стіні його коридору. Наталя сказала: «Віктора немає». Я відповів: «Я не до нього».
Вона спитала: «А до кого?» І я не знайшов, що відповісти. Я справді не знав, до кого я приїхав. Я постояв, сказав: «Вибачте», — і пішов униз.
І от на сходах між п’ятим і четвертим поверхом зі мною сталося те, чого не сталося ні на похороні, ні в суді, ні вдома. Я сів на сходинку в чужому під’їзді й заревів так, що вийшла сусідка з третього й спитала, чи не треба викликати швидку. Я тоді не зрозумів, через що.
Зрозумів потім, місяці через два. Я приїхав туди по справедливість. Побачити, що вони покарані, що їм погано, що вони хоча б щось втратили.
А побачив коридор зі шпалерами й вісім фотографій, серед яких її не було. І до мене дійшло, що покарати їх нічим. Їх не можна покарати, бо не можна відібрати те, чого в людини немає.
У них ніколи не було Марини. Вони її не втратили на похороні. Вони її не мали з дев’яносто дев’ятого року.
І всі ці двадцять шість років прекрасно без неї обходилися. І обійдуться далі. Суд, гроші, заповіт, лист.
Усе це відібрало в них тільки надію на сто вісімдесят мільйонів. Тобто рівно те, чого в них і так ніколи не було. От тоді я перестав хотіти помсти.
Не тому, що став хорошим, а тому, що зрозумів, що мстити нічим і нікому. Віктор Миколайович подав до суду в лютому. Позов про визнання заповіту недійсним і про виділення обов’язкової частки.
Я в цей час уже прочитав лист і розумів, що він знає, що програє. І все одно подав. Суд тривав сім місяців.
Він програв у першій інстанції, програв в апеляції. Юрист у нього був поганий, а іншого він дозволити собі не міг. І от що я скажу про цей процес, бо я на всіх засіданнях сидів навпроти нього.
Він не мав злого вигляду. Він мав розгублений вигляд, як людина, яка прийшла в кабінет, де її двадцять років приймали, і виявила, що там тепер нікого немає. І до суду він, я думаю, пішов не через жадібність.
Він пішов, бо не міг повірити, що ця правда так закінчилася. І йому треба було, щоб хтось у мантії це підтвердив офіційно. Про суд треба розповісти докладніше, бо там був один момент, заради якого варто було туди ходити…
