Засідань було п’ять. На третьому його юрист заявив клопотання про виклик свідків, щоб довести, що між батьком і дочкою були нормальні стосунки і що вона склала заповіт під моїм впливом. Викликали Наталю.
Наталя сказала, що Марина приїжджала до них на свята. Суддя спитала, в якому році вона приїжджала востаннє. Наталя відповіла: «Ну, роки три тому».
Суддя уточнила: «Точніше?» Наталя сказала, що не пам’ятає. Тоді суддя поставила запитання, якого ніхто не чекав.
Вона спитала: «Свідку, скажіть, а ви знаєте, де Коваленко Марина Вікторівна проживала останні п’ять років? Назвіть адресу». І Наталя не змогла назвати адресу. Вона сиділа й мовчала.
І було видно, що вона чесно намагається згадати й не може, бо ніколи не знала. А потім її юрист припустився помилки, якої я досі не розумію. Він викликав самого Віктора Миколайовича.
І суддя поставила йому одне запитання. Вона спитала: «Позивачу, ви вказали, що перебували з дочкою в близьких родинних стосунках. Скажіть, вам відомо, на що вона хворіла?» Він відповів: «Онкологія».
Вона спитала: «Якої локалізації?» Він мовчав секунд вісім, потім відповів: «Я не уточнював». От і все. Більше по суті запитань не було.
Я потім багато разів думав про ці вісім секунд. Він же не брехав у суді. Він справді вважав, що перебував у родинних стосунках.
У нього в паспорті написано, що він батько. Він приїхав на похорон, він купив квіти. Він одягнув чорне.
За його власною внутрішньою бухгалтерією він був батьком, який втратив дочку і мав право. І запитання про локалізацію застало його зненацька не тому, що він забув, а тому, що йому й на думку не спадало, що батьківство вимірюється такими речами. Галина Іванівна жива.
Їй вісімдесят два. Вона в пансіонаті на околиці міста, кімната на двох, вікно у двір, там росте слива. Я їжджу до неї по середах і неділях, тобто частіше, ніж зобов’язаний за заповітом, і їжджу не через заповіт.
Перші місяці мені було важко, я не знав, про що з нею говорити, я взагалі погано розмовляю з людьми. Я все життя працюю з тваринами, бо з ними простіше. Потім налагодилося.
Ми дивимося серіал про лікарів, вона його любить, і вона мені переказує те, що я пропустив. Одного разу в березні вона раптом спитала: «Андрію, а Мариночка яка була?» Я почав розповідати. Вона слухала хвилин двадцять, а потім сказала: «Я її пам’ятаю маленькою.
Вона в мене на печі спала». І заплакала. Уперше за весь час.
І сказала: «Я ж у неї була всього пів року, а вона в мене одна й лишилася». Галина Іванівна розповідає мені про свій дім. Щоразу одне й те саме.
І я щоразу слухаю, бо їй це потрібно. А мені, виявляється, теж. Дім був на околиці невеликого міста.
Три вікна на вулицю, дах під шифером, велика піч. Коза була одна, звали Зірка. Город дванадцять соток.
Вона там прожила тридцять чотири роки, з шістдесят сьомого року. Чоловік помер у дев’яносто п’ятому. І от до неї в дев’яносто сьомому привезли онуку на пів року, бо в сина померла дружина, і він не давав собі ради.
Марина прожила в неї з шести до шести з половиною. І це єдині шість місяців за все її життя, коли вона жила в приватному будинку з піччю і козою. Вона їх пам’ятала смутно й усе життя думала, що це їй наснилося.
Бабуся пам’ятає їх докладно. Вона розповіла мені, що Марина боялася Зірки й що вони місяць привчали її до кози. Що вона спала на печі, бо просилася, що вона казала «бабуня».
Що вона в перший же місяць навчилася доїти й доїла погано, але щоранку виходила. І що, коли по неї приїхав батько у квітні дев’яносто восьмого, вона не хотіла їхати й сховалася в сараї, і її шукали сорок хвилин. Галина Іванівна розповіла мені це навесні й наприкінці сказала:
«Я тоді Віті казала: „Залиш, мені не важко, я впораюся“. Він сказав: „Мамо, ти стара“». Їй того року було п’ятдесят чотири.
П’ятдесят чотири роки, здорова жінка, дім, город, коза. За рік і вісім місяців дівчинка опинилася в дитбудинку, а ще за два роки мати опинилася в пансіонаті, а дім із піччю і Зіркою був проданий. Один підпис, потім другий підпис, і все це зайняло в нього чотири роки, і він жодного разу не зробив нічого, за що судять…
