Віктор Миколайович до неї приїхав. Один раз у грудні, через рік після похорону. Я це знаю від санітарки.
Він пробув сорок хвилин, привіз цукерки й мандарини та поїхав. Відтоді не приїжджав. Я його не жену й гнати не буду, він їй син, а не мені.
Мені здається, він приїде ще раз, може, за рік, і, може, щоразу щиро збиратиметься приїжджати частіше. Ми бачилися з ним ще один раз після всього. У жовтні минулого року, через півтора року після похорону, він прийшов до мене в клініку.
Не додому, а в клініку, у робочий час, і сів у черзі серед людей із переносками та чекав сорок хвилин, поки я звільнюся. Я вийшов, побачив його і, чесно скажу, у мене в першу секунду все обірвалося всередині, бо я вирішив, що він знову про гроші. Ми вийшли надвір.
Він закурив і хвилини дві мовчав, потім сказав: «Я до матері з’їздив». Я відповів: «Знаю».
Він сказав: «Вона зі мною не розмовляє». Я відповів: «Знаю». Він знову помовчав і сказав: «Я не розумію, чого ви всі від мене хочете».
І от тут я зрозумів, що він прийшов не сваритися й не просити. Він прийшов з’ясувати, що саме він зробив. Він справді не розумів, не вдавав, не хитрував, а щиро не міг знайти у своїй біографії момент, коли вчинив жахливо, бо такого моменту й не було.
Була тисяча моментів, коли він чинив зрозуміло. Я сказав йому одну річ і більше нічого: «Вікторе Миколайовичу, у вас у її особовій справі чотири записи про відвідування за 11 років.
Чотири. От і все, чого від вас хочуть: щоб ви це прочитали й не шукали пояснень». Він затягнувся, подивився кудись повз мене й сказав:
«Я працював», — і пішов. І я стояв. І думав, що оце, мабуть, і є найточніша епітафія цілому поколінню чоловіків.
«Я працював». Не «я не любив». Не «мені було байдуже».
«Я працював». І ж не збрехав ні в одному слові.
З Денисом я розмовляв один раз. Випадково, у липні. Зіткнулися на автовокзалі.
Він підійшов сам і сказав дивну річ: «Слухай, я не знав про дитбудинок. Тобто я знав, що вона там, але я думав, її мати туди здала».
Він додав: «Мені так сказали». Тридцять років людині. Йому все життя казали, що старша сестра в дитбудинку, бо її здала мати, яка померла, коли дівчинці було шість.
Я йому нічого не став пояснювати. Я сказав: «Спитай у батька», — і пішов.
Не знаю, чи спитав. Фонд працює другий рік. За цей час допомогли сорока одній людині.
Двадцять двоє людей із її групи, ті, хто приїжджав на похорон, тепер приїжджають на річницю. І торік нас зібралося двадцять шість, і ми сиділи в міському кафе чотири години. І я слухав їхні історії, і це було найважче й найпотрібніше, що зі мною сталося за останні роки.
Ворчун живий. Задні лапи в нього працюють відсотків на сімдесят. Він спить на її подушці.
Я її не прибрав. Я все життя думав, що несправедливість — це коли в людини відбирають. Виявилося, що буває гірше.
Буває, коли людину не відбирають, а відкладають. Не б’ють, не виганяють, не зрікаються, а просто щоразу вибирають те, що зараз легше, і людина поступово опиняється в закладі. Дитина в дитбудинку, мати в пансіонаті, і все за паперами, все за законом, усі підписи на місці.
І ніхто жодного разу не зробив нічого відверто злого. Так чинять не чудовиська. Так чинять утомлені люди, у яких спина і кредит.
І саме тому це треба називати вголос, бо чудовиськ ми впізнаємо одразу, а втомлених людей ми розуміємо й прощаємо, і вони на цьому будують ціле життя. Викинуті люди нікуди не діваються. Вони лежать там, де їх поклали 24 роки тому, біля вікна, за яким росте слива, і чекають, що хтось приїде.
Іноді приїжджають. Частіше — ні.
