Життя без прикрасТкач подивився на неї.
— Добре ви це сформулювали. Це правда.
Він помовчав, барабанячи пальцями по столу. Звичка збереглася, як Лариса й припускала.
— Ларисо Петрівно, давно хочу поставити вам одне особисте запитання.
— Ставте.
— За ці двадцять чотири роки вам хоч раз хотілося піти? Залишити все тут, змінити своє життя?
Вона не поспішала відповідати. Коли її запитували щиро, Лариса завжди серйозно обмірковувала відповідь.
— Ні. Тут я займалася тим, що вмію. Це було моє життя, і йти від нього я не бачила сенсу.
Ткач довго дивився на неї, ніби зустрів те, на що вже розучився розраховувати.
— Добре, що ви тоді ввечері прийшли до мене на співбесіду, — сказав він нарешті. — Я цьому радий.
— І я рада.
За вікном неквапно наставала весна, як завжди в цих краях: спершу трохи тепла, потім бруньки на клені, тоді зелень нараз. Лариса щороку любила цю пору.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних. Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.