Начальник звільнив головного бухгалтера після 24 років роботи, але наступного дня власник зібрав керівників філії

Біля вікна стояв порожній стіл. Підставка для ручок, чистий монітор, вільне місце, де раніше був календар із краєвидами озера. Микола Олексійович подивився туди.

— Тут сиділа Лариса Петрівна? — запитав він Ковальчука.

— Так.

Без подальших слів Ткач пройшов до переговорної. Молодий супровідник притримав двері.

— Через п’ятнадцять хвилин тут мають бути всі керівники, — сказав Микола Олексійович директорові.

— Миколо Олексійовичу, можна спершу дізнатися, що стало…

— У вас п’ятнадцять хвилин.

Ковальчук вийшов. Власник зайняв місце на чолі столу й розгорнув привезену теку. Лист Лариси, договір із «Векторкапбудом», її аналітична записка, старий договір з архіву — усе було роздруковано. Ці папери він вивчав уночі в столиці, а вранці перечитував у машині. За давньою звичкою позначав олівцем важливі місця. Підкреслень виявилося багато.

Молодий чоловік зі шкіряною текою був Михайлом, юристом служби безпеки холдингу. Він поклав перед Ткачем окремий аркуш.

— Це щодо «Векторкапбуду». Отримали годину тому.

Микола Олексійович прочитав, кивнув і відклав аркуш.

— Гончар ще тут?

— Поїхав двадцять хвилин тому. Із готелю навіть речей не забрав.

Ткач коротко хмикнув, анітрохи не здивувавшись.

— Зрозуміло.

Усі зібралися за сімнадцять хвилин замість призначених п’ятнадцяти. Наради ніхто не чекав, кожного відірвали від своєї справи. Степан Андрійович приніс роздруковані накладні: перевіряв їх і не встиг залишити. Наталія Матвіївна з юридичного відділу прийшла з блокнотом. Артем, керівник IT, був у светрі — зранку збирався займатися серверною, а не сидіти за столом переговорів.

Ковальчук вмостився праворуч від власника, там, де зазвичай займає місце другий за значущістю учасник наради. Микола Олексійович залишив це без уваги.

— У мене до вас кілька запитань, — почав він, коли всі сіли. — Дайте відповідь без прикрас: перш ніж договір із «Векторкапбудом» відправили на підписання, хто його прочитав?

Відповіді не було. Ткач зачекав.

— Хоч хтось?

Степан Андрійович обережно підняв руку.

— Мені показували стислий виклад на презентації.

— Лише стислий виклад, — повторив Микола Олексійович і кивнув. — Зрозуміло. А повний текст договору хтось бачив?

Ніхто не відповів.

— Лариса Петрівна Бондар бачила. І прочитала. Підняла архів, знайшла схожий договір семирічної давності, зіставила їх, написала аналітичну записку. Потім принесла її директору філії.

Він перевів погляд на Ковальчука.

— Що ви зробили з цією запискою?

Максим Сергійович випростався.

— Миколо Олексійовичу, її дії я розцінив…

— Оцінки її дій я не питав. Що ви зробили із запискою?

Після паузи директор відповів:

— Взяв до відома.

— До відома. Що було далі?

— Я вирішив, що переговори необхідно продовжувати, оскільки…

— А потім звільнили працівницю, яка вас попередила.

Розмову чули всі, але ніхто не підводив очей. Степан Андрійович дивився на стіл, Наталія Матвіївна — у блокнот, Артем відвернувся до вікна.

— Максиме Сергійовичу, ви розумієте, що це за компанія — «Векторкапбуд»?

Голос Ткача залишався рівним, навіть на пів тону не підвищився. Від цієї рівності було страшніше, ніж від крику. Ковальчук мовчав.

— Сьогодні вранці служба безпеки встановила, хто за нею стоїть, — продовжив власник. — Засновник підставний. За ним група людей, які вже фігурують у двох кримінальних справах про шахрайство з будівельними інвестиціями. Скрізь використовують одну схему: отримують великий аванс, залишають розпливчасті гарантії й зникають.

Він вийняв аркуш і поклав на стіл.

— Тут відомості про ці дві справи, тут їхні номери. Якби ми підписали договір — втратили б близько сімдесяти мільйонів. Це лише перший аванс; наступні втрати були б іще більшими.

Ковальчук дивився на папір.

— Гончар, який привів до вас цього партнера, сьогодні поїхав із міста. Сумніваюся, що ми дочекаємося його повернення.

Тепер мовчання стало важким, густим.

— А Лариса Петрівна побачила все в документах. Їй не знадобилися ні служба безпеки, ні детективи. Прочитала, порівняла з архівом. За цим стоять двадцять чотири роки роботи, яку вона виконувала як слід.

Микола Олексійович закрив папку.

— Ви ж її звільнили.

Директор відкрив рота.

— Пояснень мені не потрібно, — зупинив його Ткач. — Сьогодні напишіть заяву. Тамара Федорівна займеться оформленням.