Начальник звільнив головного бухгалтера після 24 років роботи, але наступного дня власник зібрав керівників філії

— Ваш лист у мене. Усе прочитав.

За вікном ледь шелестів клен; у темряві його не було видно.

— І що ви вирішили? — запитала вона.

— Виїжджаю завтра вранці. До обіду буду у вас.

Після дзвінка сон довго не приходив. Колишня внутрішня тиша зникла, але тривоги Лариса не відчувала. Так буває, коли довго чогось чекаєш, навіть собі в цьому не зізнаючись, а потім дочекаєшся — і тіло відповідає безсонням, не вміючи інакше прийняти те, що сталося.

Вона згадувала Миколу Олексійовича двадцять чотири роки тому: швидкий, різкий, пальці барабанять по столу, поки він обмірковує почуте. Цікаво, чи залишилася в нього ця звичка? Лариса припускала, що залишилася. Від таких речей важко відучитися.

У пам’яті знову звучало: «Виїжджаю завтра вранці». Він не обмежився обіцянкою розібратися, не збирався передоручити листа комусь і не відклав його зі словами подяки. Він сам їхав сюди. Для неї це означало чимало.

О другій ночі Лариса встала по воду. Повернувшись у ліжко, звеліла собі нарешті заснути. Довелося ще полежати, але сон усе-таки прийшов.

О 6:30 вона вже прокинулася. Тіло й далі жило за робочим розкладом, хоча йти сьогодні було нікуди й можна було залишитися в ліжку. Снідала повільно, незвично для себе: зазвичай ранок уміщував стільки справ, що на щось неодмінно бракувало часу. Тепер вона пила чай біля вікна. Двірник згрібав листя в акуратну купу, а вітер одразу розносив її.

Микола Олексійович зателефонував дорогою до офісу.

— Ларисо Петрівно, я вже в місті. Зручно говорити?

— Так, слухаю.

— Їду до філії. Хочу до приїзду запитати одну річ: за все, що ви написали, ви можете ручатися?

— Без найменших сумнівів.

Він трохи помовчав.

— Мені цього достатньо. Тоді до зв’язку.

Розмова закінчилася. Лариса подивилася на телефон, підвелася й узялася за посуд. Зробити щось іще вона зараз не могла. Залишалося чекати.

Вранці в бухгалтерії «Ритмобуду» Ірина зіткнулася з тією самою розбіжністю, про яку її попередила Лариса Петрівна. Третій розділ квартального балансу, стаття «Інші витрати» — далі робота не йшла. Ірина просиділа над ним годину, потім іще годину й лише після цього обережно покликала Дмитра.

Він дивився на екран так, ніби перед ним був текст незнайомою мовою: кожну літеру можна прочитати, а зрозуміти написане не виходить.

— Може, зателефонуємо Ларисі Петрівні? — запропонував він.

— Ні, не будемо, — відповіла Ірина.

Пояснити свою відмову вона б не зуміла. Їй здавалося, що телефонувати не треба, і на цьому все.

Об 11:00 у коридорі почався якийсь рух. На рецепції секретарка раптом випросталася, наче вловила щось у повітрі. Гончар вийшов із переговорної, притискаючи телефон до вуха. Говорив швидко й неголосно, потім зупинився, слухаючи співрозмовника. Вираз обличчя не змінився; тільки телефон він сховав у кишеню різкіше, ніж зазвичай.

О пів на дванадцяту скляні двері відчинилися, і ввійшли троє. Попереду йшов невисокий чоловік років сімдесяти: темне пальто, коротко підстрижене цілком сиве волосся. Він не поспішав, але в його рухах була визначеність людини, якій немає потреби обирати напрямок. Слідом увійшов молодий чоловік у костюмі, зі шкіряною текою; третім — міцний, небагатослівний супровідник зі спокійними очима.

Секретарка підвелася, не встигнувши про це подумати.

— Добрий день. Ткач. Покличте мені Ковальчука.

У приймальні стихли звуки. Палець секретарки тремтів, коли вона натискала кнопку внутрішнього зв’язку.

За дві хвилини з’явився Максим Сергійович Ковальчук. Гарний костюм, зібраний вигляд, ретельно вивірена усмішка — таку виробляють заздалегідь. Вона мала запевнити гостя і в радості зустрічі, і в повному контролі над справами, і в добробуті філії. Микола Олексійович усмішкою не відповів.

— Миколо Олексійовичу, раді вас бачити. Я не знав про ваш…

— Головний бухгалтер де?

Ковальчук кліпнув.

— Лариса Петрівна… — Він витримав паузу. — У нас більше не працює. Довелося розпрощатися. Кадрове рішення.

— На якій підставі?

— Втрата довіри. Недотримання субординації, передача без дозволу…

— Ходімо.

Ткач рушив до ліфта, не чекаючи згоди. Директор пішов за ним.