Начальник звільнив головного бухгалтера після 24 років роботи, але наступного дня власник зібрав керівників філії

Ірина сиділа перед екраном із прямою спиною й трохи напруженими плечима.

— Ірино.

Вона обернулася. Лариса побачила в її очах щось середнє між страхом і провиною.

— У п’ятницю закриваємо квартальний баланс. У третьому розділі, за статтею «Інші витрати», залишилася розбіжність. Я не встигла її остаточно усунути. Подивися сама, там розібратися нескладно.

— Ларисо Петрівно…

— Усе гаразд. Це робота.

Узявши коробку, вона вийшла. Молоді працівники відділу постачання, які стояли в коридорі, подивилися на неї. Один шепнув щось іншому; той не засміявся, але губи в нього здригнулися. Лариса пройшла повз, тримаючи голову прямо й не змінюючи рівного кроку.

Біля ліфта Степан Андрійович поступився їй місцем. Подивився на коробку, потім їй в обличчя.

— Ларисо Петрівно, це несправедливо, — сказав він неголосно.

— Степане Андрійовичу, ви тут двадцять років. Знаєте, як буває.

Він кивнув і відвів очі. Відчинився ліфт; Лариса увійшла, двері зімкнулися.

На першому поверсі секретар провела її розгубленим, майже наляканим поглядом — так дивляться на те, чому не можуть знайти пояснення. Вася сидів за стійкою над журналом відвідувань. Лариса зупинилася перед ним.

— Василю Павловичу, я йду. Перепустку вам залишити?

Охоронець підвів очі, почервонів і знову опустив погляд.

— Так, Ларисо Петрівно. Сюди, — пробурмотів він.

Вона поклала перепустку на стійку.

— Дякую вам за всі ці роки.

Відповіді не було. Вася дивився на стіл. Лариса бачила, що йому соромно, а він знав, що вона це бачить. Більше нічого не було потрібно.

Вона штовхнула двері й вийшла. Холодне осіннє повітря пахло вологим асфальтом і першим опалим листям. На ґанку Лариса поставила коробку на сходинку, дістала телефон, секунду постояла з ним у руці, потім відкрила пошту. Перевірила надісланого власникові листа. Пішов. Під ним стояв статус: «Доставлено».

Прибравши телефон, вона понесла коробку до своєї охайної темно-зеленої машини, яка служила їй сім років. Поставила речі в багажник і затрималася біля нього, дивлячись на вікна другого поверху. Там був її кабінет — тепер уже колишній. Потім сіла за кермо й поїхала додому.

У квартирі її зустріла звична тиша самотньої оселі. Ларису вона не обтяжувала. Перевдягнувшись, та поставила чайник і, поки вода нагрівалася, розібрала коробку. Фотографію віднесла на полицю у вітальні, товстянку поставила на підвіконня, горнятко прибрала в шафу. Календар залишила на столі: пізніше придумає, куди його повісити.

Із чаєм вона сіла біля вікна. Короткий осінній день уже згасав, але світло ще трималося. На подвір’ї жовтів клен, листя повільно кружляло в повітрі, наче йому нікуди було поспішати. Про гроші, пошук роботи й інспекцію праці Лариса зараз не думала. Цим можна зайнятися завтра; сьогодні їй потрібно було посидіти вдома, з чаєм, у тиші, дивлячись на дерево.

Із шухляди старого батьківського буфета вона дістала записник із потертою коричневою обкладинкою й розгорнула його на випадковій сторінці. Дрібний охайний почерк, стовпчики цифр — її рука, тільки набагато молодша. Перші місяці в «Ритмобуді» вона рахувала на папері: комп’ютер був один на всіх, до нього доводилося чекати черги.

Лариса довго розглядала ці розрахунки. Цифри були правильними.

О дев’ятій вечора зателефонувала Олена.

— Мамо, як ти?

— Добре.

— Щось сталося?

— Чому ти питаєш?

— Ти говориш не так, як зазвичай.

Лариса помовчала.

— Я звільнилася.

Донька довго не відповідала.

— Тебе звільнили? — запитала вона нарешті тихо.

— Фактично так, — відповіла Лариса й почула в слухавці тихе: «Мамо…»

— Олено, справді, усе нормально. Це були не найчесніші люди. Я вчинила так, як мала, і не шкодую.

— Допомога потрібна? Гроші? Може, приїдеш до мене?

— Гроші не потрібні. І приїжджати я не буду. У мене все є.

— Мамо, ти завжди кажеш, що в тебе все є.

— Бо це завжди правда.

Після дзвінка Лариса вимила чашку, вимкнула світло на кухні й пішла до спальні. Була лише половина десятої вечора; так рано вона давно не лягала. Але сил сидіти й думати сьогодні не лишилося. Вона лягла й заплющила очі.

О 22:15 на тумбочці завібрував телефон. Номер був незнайомий. Лариса Петрівна близько трьох секунд дивилася на екран, перш ніж відповісти.

— Ларисо Петрівно, добрий вечір.