На ювілеї свекруха вихваляла Андрія за щедрість

— Офшори! — закричала свекруха так, що затремтіли шибки в серванті. — Ти матері брешеш! Ти дружині на шию сів і ноги звісив! Я тебе таким виховувала?

— Мамо, заспокойся, тиск, — заверещав Андрій.

— Начхати на тиск! — Людмила Петрівна схопила зі столу серветку й жбурнула в нього. — Ти поглянь на себе! Тітку Надю покликав, мене покликав, стіл накрив чужим коштом. Панич! Та я тепер від сорому згорю!

Вона повернулася до Катерини. Катерина чекала атаки. Чекала, що свекруха зараз скаже: «Сама винна, розбалувала» або: «Не смій ганьбити чоловіка».

Але Людмила Петрівна раптом знітилася. Плечі опустилися. Вона подивилася на Катерину не як на ворога, а як жінка на жінку, з розумінням і якоюсь тужливою жалістю.

— Пробач мені, Катерино, — глухо сказала вона. — Я ж не знала. Я справді вірила, думала: виріс чоловік, а виросло оце.

Вона тицьнула пальцем у бік Андрія, який намагався стати невидимим.

— І за «цю» пробач, язик мій — ворог мій. Ти, дівчино, золота, раз таке терпіла.

Потім вона знову повернулася до сина. Її очі метали блискавки.

— Отже так, бізнесмене, свято скінчилося. Завтра ж, чуєш, завтра ж ідеш працювати, і мені начхати куди. Хоч вантажником, хоч двірником, хоч унітази чистити.

— Мамо, ну які унітази? У мене вища освіта.

— У тебе найвищий ступінь нахабства, — гаркнула Людмила Петрівна. — Якщо через тиждень я не побачу довідку з місця роботи й першу зарплату, я приїду сюди жити. Я тобі таке життя влаштую, що армія курортом здасться. Ти мене знаєш. Я тебе породила, я тебе й перевиховаю.

Гості сиділи тихо, боячись поворухнутися. Дядько Вітя обережно налив собі горілки, випив і занюхав рукавом. Сцена була епічна.

Вечір закінчився зім’ято. Гості швидко розійшлися, почуваючись ніяково.

Тітка Надя, йдучи, прошепотіла Катерині:

— Тримайся, дівчино, ти молодець, що сказала, а то так би й померла з ним під мостом, поки він свої проєкти мутить.

Людмила Петрівна залишилася ночувати на кухні, на розкладачці. Катерина залишилася у вітальні. Вона прибирала зі столу.

Андрій сидів на балконі й курив, нервово струшуючи попіл униз. Він не наважувався зайти до кімнати. Він знав: сьогодні щось померло. Померло його солодке життя, його легенда.