Суботній ранок почався болісно й важко. Людмила Петрівна встала рівно о восьмій, за звичкою вмилася крижаною водою, зварила собі міцну чорну каву в турці й сіла за кухонний стіл, дивлячись у вікно на сірий ранковий двір. Діти прокинулися о дев’ятій, з галасом вибігли на кухню й з порога почали голосно вимагати сніданок.
Батьки за зачиненими дверима спали мертвим сном. Людмила Петрівна мовчки дістала молоко, зварила густу вівсянку й нагодувала хлопчиків, витерла їм липкі роти й відправила їх до вітальні дивитися телевізор на мінімальній гучності. Михайло з’явився на кухні лише об одинадцятій, пом’ятий, з опухлим неголеним обличчям і винуватим поглядом.
Він мовчки налив собі повну чашку фільтрованої води, випив її довгим залпом і потягнувся до електричного чайника.
— Сядь, — тихо, але так, що не послухатися було неможливо, сказала Людмила Петрівна.
Михайло завмер напівзігнутий, миттю вловивши цей сталевий материн тон, знайомий із дитинства, поставив порожню чашку на стільницю й важко опустився на табурет навпроти.
— Щось сталося? Хлопці вночі бешкетували? — хрипко спитав він, нервово потираючи лоба й ховаючи очі.
— Сталося. Я більше не сидітиму з дітьми на вашу першу вимогу. І на другу теж не сидітиму.
Михайло болісно насупився, ніби від зубного болю.
— Мамо, ну знову почалося! Ми ж не щодня кудись ходимо. Нам теж треба відпочивати. Ми гаруємо на роботі як прокляті, гроші збираємо на квартиру, в усьому собі відмовляємо.
— Ви не просите. Ви ставите мене перед фактом. Ви й оком не моргнувши залишаєте двох маленьких, невихованих дітей, які мене зовсім не слухаються, не лягають спати вчасно й за вечір перевертають мою квартиру догори дриґом. Це не мої онуки, Мишо. Це чужі мені діти твоєї дружини, і я їм нічого не винна…
