У дверях кухні безшумно з’явилася Оксана. На ній був короткий, зухвалий шовковий халат винного кольору. Волосся було недбало розтріпане після сну. Почувши останні слова свекрухи, вона театрально схрестила руки на грудях і сперлася на дверний одвірок, усім своїм виглядом виражаючи обурення.
— Людмило Петрівно, ви зараз серйозно це кажете? — Голос Оксани був дзвінкий, ображений, сповнений щирого нерозуміння. — Це й Мишині діти. Він узяв на себе відповідальність за них, він їх виховує, одягає. Ми одна сім’я, а в нормальних, люблячих сім’ях старше покоління завжди, без зайвих слів, допомагає молодим. Моя мама он із дітьми старшого брата цілодобово сидить, якщо треба, і нічого, не скаржиться на життя й утому.
Людмила Петрівна повільно перевела холодний, нерухомий погляд на невістку.
— Якщо ваша свята мама готова сидіти з ними цілодобово, чудово. Відвозьте дітей до неї. Я працюю п’ять днів на тиждень, від дзвінка до дзвінка. У п’ятницю ввечері я маю повне право прийти у свою власну квартиру, лягти на свій диван і дивитися свій телевізор у цілковитій тиші, а не рознімати бійки чужих хлопчаків і не витирати розлитий липкий сік із мого дорогого паркету.
— Мамо, ну ти дуже перебільшуєш, — Михайло відчайдушно спробував пом’якшити бурю, що насувалася. — Вони нормальні, здорові хлопці, просто дуже активні. Ми з Оксаною елементарно втомлюємося від цього нескінченного побуту. Нам треба зберігати іскру у стосунках. Якщо ми безвилазно сидітимемо в чотирьох стінах, то просто зійдемо з розуму й розлучимося за рік. Тобі від цього легше буде? Скажи…
