Людмила Петрівна подивилася на дорослого сина, і їй раптом стало фізично неприємно від його жалюгідних слів, від цієї відверто інфантильної спроби перекласти тягар відповідальності за власний шлюб на її літні плечі.
— Коли ти, будучи дорослим чоловіком, ухвалював рішення одружитися з жінкою, яка має двох маленьких дітей від іншого шлюбу, ти мав чітко розуміти рівень цієї відповідальності, — промовила вона рівно, карбуючи кожне слово, ніби вбиваючи цвяхи. — Діти — це не плюшеві кошенята, яких можна зачинити в дальній кімнаті, насипати корму й спокійно піти пити вино до ресторану. З дітьми треба сидіти, ними треба займатися щохвилини. Ви зобов’язані самі давати раду своїм життєвим проблемам і власному вибору, а не вішати все на мене, прикриваючись високими словами про сім’ю.
Оксана шумно, театрально видихнула й агресивно ступила на кухню.
— Знаєте що, Людмило Петрівно, це просто жорстоко й нелюдяно. Ви пустили нас сюди з красивими словами, щоб ми швидше назбирали на іпотеку, а тепер цілеспрямовано виживаєте нас звідси. Ви ж прекрасно бачите, що ми економимо буквально кожну копійку. Якщо ми зараз почнемо наймати професійних нянь на вихідні за захмарними тарифами, ми взагалі ніколи не купимо цю кляту квартиру.
— Отже, ви просто не ходитимете по ресторанах і кінотеатрах, доки не назбираєте й не купите власне житло, — крижаним тоном відповіла Людмила Петрівна. — Ви сидітимете вдома, як мільйони інших батьків, і виховуватимете своїх дітей самі.
— Ви просто ненавидите моїх синів! — Голос Оксани зірвався на істеричний вереск. — Ви від самого першого дня були проти нашого шлюбу. Ви все це робите навмисне. Ви хочете, щоб Миша мене покинув.
— Мені немає жодного діла до твого шлюбу, Оксано. Запевняю тебе, мені є діло лише до моєї квартири, моєї нервової системи й мого спокою.
Людмила Петрівна повільно встала з-за столу. Вона не підвищувала голосу ні на півтону, не розмахувала руками, не метушилася. Вона просто стояла рівно й дивилася на цих двох інфантильних дорослих людей, які чомусь свято вірили, що весь довколишній світ має беззастережно прогнутися під їхні особисті плани й забаганки.
— Моя квартира — це місце для мого комфортного заслуженого відпочинку, а не безплатний привокзальний готель, не благодійний фонд і не цілодобова служба нянь. Умови від цієї хвилини будуть такі. Від сьогодні ви самі, без моєї допомоги, займаєтеся дітьми. У квартирі має бути цілковита тиша після дев’ятої години вечора. Жодні іграшки не повинні валятися у спільному коридорі, ванній і на кухні. Якщо хлопчики гасають по кімнатах, горлають несамовито й псують речі, а ви благополучно заплющуєте на це очі, ви збираєте свої валізи того ж вечора…
