Життя без прикрасСусідка пересипала качани у свій мішок і повернула порожні відра.
— За це дякую. Тільки стебла коли прибереш?
— Залишу їх, Оксанко.
— Як залишиш? До зими вже недовго!
— Нехай зимують.
Оксана Дмитрівна взялася руками в боки.
— Ти тямиш, Ларисо? Сухі стоять! Кине хтось недопалок — що тоді? Позаторік сарай від трави згорів. Я навпроти живу. У тебе займеться, до мене вітром понесе!
Цього разу заперечити було нічого. Сусідка боялася небезпідставно: сухі стебла спалахують швидко. Лариса це проґавила, хоча в зошиті читала про батькову протипожежну смугу. Він оточував посіви широкою чорною смугою голої землі, перепоною для вогню.
— Твоя правда, Оксанко. Оборю. Сьогодні домовлюся.
Оксана Дмитрівна вже збиралася щось додати, але стулила рота. Такої згоди вона не чекала.
Через три дні Ілля зробив протипожежну смугу. За роботу Лариса Андріївна відлічила з тумбочки, де тримала пенсію, усю плату грошима.
— Не треба, Ларисо Андріївно, — відмовлявся він. — Мені неважко, на пів години роботи.
— Візьми. Пальне в тебе не безкоштовне. Та й Сосновський…
— Не дізнається Сосновський.
— Тут нічого не втаїш. Дізнається. Бери, Ілле.
Він узяв гроші.
Ще через тиждень завітала Олена Валеріївна, голова місцевої адміністрації. Охайна жінка років п’ятдесяти, у в’язаному береті, тримала за вухом ручку. Щойно вона збиралася щось записати, ручка опинялася в пальцях — і відразу поверталася за вухо, не залишивши ні рядка.
— Ларисо Андріївно, надійшла колективна скарга. Підписалися вісім людей.
— Уявляю, хто саме.
— Уявляєте — ваша справа. А мені перевіряти. Пишуть про суху рослинність, пожежну небезпеку, непривабливий вигляд. За вигляд, звісно, штрафувати не будемо, це не до мене. Але пожежну безпеку перевіримо.
Вони пішли вздовж посівів. Олена Валеріївна ступала чорною протипожежною смугою, розглядала кукурудзу, мацала стебла рукою. Зупинившись, сказала:
— Смугу зорано широко, добре. До будівель понад двадцять метрів, рослини на вашій землі. Багать не розводите, сміття не звалюєте. Порушень я тут не бачу. Простіше кажучи, суху траву не можна залишати біля самих будинків і сараїв, не можна підпалювати. У вас від будівель її відділяє зорана земля, вогню не перекинутися. Підстав для претензій немає, так і відповім. Але поговорили б ви із сусідами, заспокоїли їх.
— Що ж мені їм пояснювати, Олено Валеріївно?
Ручка знову з’явилася в неї в руці, побула там і вирушила назад.
— Хоча б навіщо вам ці посіви. Зізнаюся, я теж не розумію.
За протипожежною смугою шелестіла жовта стіна, вища за людський зріст. Під вітром сухими стеблами пробігала хвиля.
— Батько так саджав, — відповіла Лариса Андріївна. — На зиму це. Для зими.
Олена Валеріївна зітхнула й, кивнувши, пішла. Через два тижні надійшла відповідь: «Порушень не виявлено». Розмови в магазині від цього лише посилилися. Сміх припинився; тепер жаліли бідолашного сина, який не знає, куди подітися, і радили відправити Ларису в місто до лікарів — зовсім, мовляв, зле з нею.
На початку жовтня, недільного ранку, зателефонував Денис.
— Мамо, поговорити треба. Дай мені спочатку закінчити, добре?
— Добре.
— Сосновський пропонує за будинок зі смугою добрі гроші. Такі гроші, мамо! Він сюди свого управителя поселить, Аркадія Станіславовича. Ти його знаєш, людина порядна, будинок не пропаде. А тобі купимо однокімнатну, у нас у дворі. Настя після школи забігатиме. Наталія згодна. Ми ж хочемо, щоб так вийшло.
Лариса Андріївна мовчки слухала.
— Тільки землю треба розчистити до зими. Кадастровому інженерові проходити, межувати, точки розставляти — як він крізь стебла полізе? Навесні Сосновський збирається засіяти її разом зі своїм полем. Ти ж іще в серпні сказала: «Роби, як знаєш».
— Денисе, я про паркан говорила. Ти штахетник ремонтував.
— До чого тут паркан, мамо? Ми біля смуги стояли. Я спитав, що з нею робитимемо. Ти відповіла: «Роби, як знаєш».
Вона намагалася пригадати той день: спекотний серпень, син із цигаркою біля хвіртки. Про що він питав? У голові тоді був Олексій, вона добирала початок розмови. Можливо, і справді відповіла, до пуття не розчувши запитання.
— Нічого я не продаю, Денисе. Підпису мого ніде немає.
— Знаю, мамо. І Сосновський знає: поки сама не прийдеш оформляти договір або до нотаріуса, поки не підпишеш, продажу не буде. Твій будинок, твоя земля, ніхто цього не заперечує. Я не обдурити тебе хочу. Прошу хоча б прибрати смугу. Ми домовилися: у суботу, 14 листопада, він дасть робітників, косарку й дискатор. Зріжуть стебла, оброблять землю, інженер пройде. А щодо продажу вирішиш пізніше, спокійно. Гаразд?
— Ні, Денисе. Не гаразд.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.