Життя без прикрас— Іди в закуток, за піч. Звідти тебе надворі не розгледіти. Телефон тримай при собі. Щойно щось — одразу Олені пиши.
На скрині за піччю Марина вкрилася тілогрійкою. Зі схованки виднілися стіл, смужка вікна, порожнє крісло з блакитною шапочкою на подушці. Палиця лежала впоперек її колін, телефона вона не випускала.
Близько одинадцятої ночі все село лишилося без електрики: десь вітер порвав дроти. Знахарка поставила на стіл запалену гасову лампу.
За п’ять хвилин до півночі нагорі, на схилі, зупинилася машина. Рівного гулу Марина не чула — лише помітила, що звук двигуна раптом зник. Дверцята грюкнули приглушено, ніби їх притримали долонею. Довго нічого не відбувалося, потім під ногами на стежці зашелестіло листя.
Затамувавши подих, Марина набрала Олені: «Він тут». Відповідь з’явилася майже одразу:
«Уже виїхали, їдемо. Будемо через годину. Тримайтеся, дверей не відчиняйте».
Ціла година. Треба було витримати ще цілу годину.
Постукали обережно, неголосно — так заходять до сусідів по сіль.
— Антоніно Яківно, це Артем. Не бійтеся.
Знахарка вийшла в сіни, зупинилася перед замкненими дверима.
— Уночі ж навіщо заявився?
— Мені б Марину побачити.
— Спить.
— Ні, вона не спить, — м’яко заперечив він. — Не треба, Антоніно Яківно. Мені все відомо. Впустіть, поговоримо спокійно. Усі троє.
— І що ж тобі відомо?
— Дружина моя ходить. — Голос здригнувся, ніби він ледь стримував радість. — Камера зняла. У нас над клубною хвірткою висить, Марина про неї не знає: після її звільнення поставили. Учора вночі сама пройшла, з палицею, але своїми ногами. Ви ж диво зробили, Антоніно Яківно! Пів року я про це молився. Чому вона від мене приховує? Чому мені не сказала? Я її чоловік, я люблю її.
Відповіді не було.
— Відчиніть, прошу вас, — ще ласкавіше заговорив Артем. — Та я пальцем її не зачеплю. Тільки обійняти хочу.
Марина заплющила очі. Цей рідний голос пів року називав її своєю дівчинкою, просив потерпіти. Ночами в лікарні він шепотів, що все налагодиться. На одну страшну секунду захотілося підвестися, відімкнути двері, попросити пробачення: злякалася, неправильно зрозуміла. Нехай обійме. Нехай усе повернеться.
Та вона згадала жилет. Рожеву порожню тканину з розпоротим швом, неймовірно легку, і його почерк на бирці. Розплющивши очі, міцніше обхопила палицю.
— Двері лишаться замкненими, — сказала Антоніна Яківна. — Приїдеш уранці, тоді поговоримо.
— Уранці… Уранці, значить. — Ласка зникла з його голосу, як вода в піску. — Гаразд, слухайте. Моя дружина хвора. Голова травмована, довідки є. Вона марить, їй здається, ніби я збираюся її вбити. Ви її ховаєте від чоловіка проти моєї волі. Розумієте, що робите? Я зараз наших хлопців із поліції викличу. Вас заберуть, а хату вашу разом із колосками опечатають. Цього хочете?
— Клич.
Після паузи пролунав короткий злий сміх.
— Така сама вперта. Ну гаразд.
Він зійшов із ґанку. Марина чекала шуму двигуна, однак кроки рушили вздовж стіни й затихли біля вікна з кріслом. Освітлена лампою фіранка, мабуть, не заважала розгледіти знадвору високу спинку, сірий згорток і шапочку.
Кісточки пальців застукали по склу.
— Марино! Мариночко, бачу тебе. Досить уже. — Він постукав знову. — Ти чуєш мене, знаю. Подивися сюди. Прошу тебе.
Затуляючись долонями від відблисків, Артем припав до скла. Довго вдивлявся, а тоді зареготав.
— Подушку посадили! Господи… На подушку шапку натягли. Оце вигадали!
Від удару Марина скрикнула. Нижня шибка рами розлетілася в хату: уламки застукали по підвіконню, підлозі, кріслу. Вітер здійняв фіранку, полум’я лампи здригнулося.
В отвір протиснулася рука у світлому рукаві. Артем порізався, але й далі шукав шпінгалет. Зблиснув важкий перстень-печатка. Антоніна Яківна підійшла з коцюбою.
— Забери руку. А то разом із перснем заберу.
Рука завмерла. Марина підвелася зі скрині раніше, ніж устигла щось вирішити, — ноги наче самі підняли її. Спираючись на палицю, вона вийшла з-за печі. До столу дісталася за три кроки; від нього пройшла ще два. Зупинилася біля лампи, посеред хати: бліда, з розпущеним волоссям, у чужій старій тілогрійці.
— Не треба, Артеме. Ось я.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.