Життя без прикрасАнтоніна Яківна підвелася зі скринькою й повернула її на колишнє місце. Ставила обережно, вивіряючи кожен рух, немов річ була безцінною.
— Поїдеш із нами до Вербоділля. Дорогу до неї покажеш?
— Поїду. Завтра ж можу.
— І ще, — Марина встала, перенісши вагу на палицю. — Ви зараз розповіли нам про ту ніч і човен. Повторите все під протокол слідчому? Не тутешньому, з обласного центру.
Михайло Георгійович подивився на палицю, потім на її бліде обличчя, на тонкий шрам біля скроні.
— А для тебе це що змінить? Бориса давно поховали.
— Бориса поховали. А син його збирається в неділю везти мене на острів. На катері. Мені приготований жилет без пінопласту. Вітер буде північний, до обіду здійметься хвиля.
Обличчя Михайла Георгійовича зблідло; затремтілими губами він повторив ім’я Артема. Сів на диван і надовго опустив погляд на руки.
— Розповім, — сказав він, підвівши голову. — Куди скажеш, туди прийду й усе повторю. Досить.
На зворотному шляху Марину знову вкрили ковдрою, але рахувати повороти вона більше не намагалася. Думала про жінку, яка прожила в інтернаті двадцять вісім років із чужим прізвищем. Та викладала на скриньках надламаний колосок і сама не пам’ятала, що він означає. Потім думки поверталися до хлопчика, якому сказали про загибель матері. Він виріс, надів батьків перстень-печатку, купив рожевий жилет і написав на бирці: «Марина». Жаліти його чи боятися — вона не могла розібратися. І від цього жалю, змішаного зі страхом, ставало ще страшніше.
Машина зупинилася біля хвіртки. Антоніна Яківна відкинула ковдру; над схилом низько висіли хмари, від річки тягнуло холодом.
— Північний уже, — Геннадій Леонідович подивився вгору. — Рано прийшов. Його пізніше обіцяли.
Знахарка промовчала. Допомогла Марині зійти, довела до хати, посадила на лаву. Діставши телефон, довго не відривалася від екрана. Через її плече Марина прочитала повідомлення Олени:
«Заяву прийняли, справу порушують. Вилучення жилета й затримання Стьопи заплановані на завтрашній ранок. Марині залишатися вдома, чоловікові ні слова. Нікому не відчиняти».
— Тільки завтра вранці, — сказала Марина. — Ще ніч чекати.
— Ніч протримаємося.
Антоніна Яківна не знала, що цієї миті Артем знову й знову вмикав запис у кабінеті яхт-клубу. Перед ним на моніторі три нічні відвідувачки входили крізь хвіртку. Маленька рухалася швидко, висока була в хустці. Третя, у світлому пальті, йшла повільно, спираючись на довгу палицю з розвилкою. Але йшла сама.
О восьмій вечора телефон так і мовчав. Знахарка поклала його перед собою екраном догори й сіла за стіл; Марина влаштувалася на лаві біля печі. Було чути цокання годинника. Надворі дедалі дужче шумів вітер: гув у димарі, жбурляв у вікно сухе листя.
Минула чверть на дев’яту, потім пів на дев’яту. Дзвінка не було.
— Він ніколи не запізнюється, — сказала Марина. — Навіть на переговорах у столиці з кабінету виходив, щоб о восьмій зателефонувати. Хвилина в хвилину.
Замість відповіді Антоніна Яківна підклала в піч поліно.
За десять дев’ята телефон нарешті задзвонив. Марина здригнулася всім тілом.
— Відповідай. Так само, як учора.
— Артеме…
— Привіт, рідна. Вибач, клубні справи затримали. Як ти там? — Тепло в його голосі було звичним, тільки говорив він трохи повільніше.
— Добре. Уже лягати хотіла.
— А день як провела?
— Та ніяк. Лежала. Тільки в лазню з Антоніною Яківною сходили: вона мене попарила й ноги мені травами розтерла.
— У лазню? Ну добре. З дому більше не вибиралася?
У неї похололи кисті.
— Як я виберуся, Артеме?
Коротка пауза — може, на секунду. Марина чула його дихання.
— Так, звісно. Куди тобі вибиратися. Спи спокійно, Мариночко. Люблю тебе. Дуже. Пам’ятай це, хоч би що сталося.
Зв’язок обірвався. Марина поклала телефон собі на коліна й підвела очі на знахарку.
— Щось йому відомо. Він знає.
— Чому ти так вирішила?
— Ці слова: «Хоч би що сталося». Просто так він їх не каже. Тільки коли обманює. Того ранку, коли дав мені машину, теж так сказав.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.