Життя без прикрас— Як на мене, без кохання тут не обійшлося, — висловився Михайло Георгійович. — Тільки як собака кістку любить: нікому не віддам. До кожного стовпа ревнував. До сусіда, до лікаря, навіть до власного сина. Варто було їй із кимось на вулиці поговорити — тиждень міг слова не сказати. Я возив її до поліклініки, на ринок, бачив, як вона плаче позаду всю дорогу. А поверталися — перед ним усміхалася.
— Чому ж не пішла? — запитала Антоніна Яківна.
— Збиралася. Восени 1998 року, коли хлопчикові п’ять було. Потай мені в машині сказала: «Дядьку Мишо, хочу до сестри в Липовий Увал, з Артемчиком. Відвезете?» Обіцяв я відвезти, дурень. А Борис дізнався. Як — не знаю. Може, вона збиратися почала, може, я себе чимось виказав. Уночі зателефонував: «Мишо, заводь другий човен, за нами до острова підеш». Я запитав навіщо. Він відповів: «Подивишся, щоб не спливло».
Стало чути цокання настінного годинника.
— І я пішов за ними, — продовжив Михайло Георгійович, опустивши погляд. — Жовтень, ніч, вітряно, холодно. Вогнів не запалював. Біля острова їхній човен зупинився. Бачив, обоє стоять, він їй щось каже. Потім крик її почув. А після він до берега розвернувся, уже сам. Ліхтарем мені помигав: чекай, перевір.
— Перевірив, значить.
— Перевірив. — Він підвів почервонілі мокрі очі. — Течією її до затопленої тополі біля острова прибило, до корчів. За гілку трималася. Голова розбита, вся мокра, але жива. Я в човен затягнув. Дивиться на мене, губи ворушаться, а розуміння вже ніякого.
— І що потім? — Голос у Марини зірвався.
— Укрив її брезентом, що був напохваті. До нашого берега повертатися побоявся, вниз пішов. Там кум жив, у нього машину взяв. До ранку гнав: до нашої лікарні не можна, усі Бориса знають, уранці б уже донесли. Довіз до Вербоділля, далеко на захід, за двісті верст. На лавку біля лікарні поклав, у двері подзвонив. Санітарці через вікно сказав, ніби на дорозі знайшов, хто така — не знаю. І поїхав. Уранці Борисові збрехав: «Під воду пішла. Годину колами ходив, ніде немає». Повірив він. Сам бачив, куди вона впала, сумніватися не став. Потім усе Вільховеж на пошуки підняв, водолазів викликав. Тиждень тіло шукали. Він при людях на березі плакав. Портрет потім замовив. Жаліли всі: удівець, із маленьким хлопчиком залишився.
Пальці Антоніни Яківни повільно проходилися по солом’яному колоску. Сама вона не ворушилася, тримала скриньку на колінах.
— Вона жива? Зараз, сьогодні — жива?
— Жива, — Михайло Георгійович підтвердив це кивком.
Знахарка заплющила очі.
— У Вербоділлі її два місяці в лікарні тримали, — продовжив він. — Я їздив, тільки потай. Ніби рідню провідую, а сам здалеку дивився. Вилікувати її вилікували, але пам’ять уся не повернулася. Слова плуталися, говорити важко стало. Люда — це пам’ятала. А прізвище, звідки вона, — нічого. Документів при ній жодних. Розшукувати теж нікому: усі ж вважали, що потонула. Так і оформили невідомою, ім’я записали — Людмила. Потім до психоневрологічного інтернату перевели, там-таки, в районі. Двадцять восьмий рік вона там.
— Ти до неї їздиш, — промовила Антоніна Яківна. Це вже не було запитанням.
— На Покрову щороку. Сказав їм, ніби я далекий родич, через газету її відшукав. Гостинці везу, соломку. — Він ледь усміхнувся. — Першого року приїжджаю, а вона в мене в машині солому побачила. Я сіно для кози тоді віз. Учепилася, не відняти. Привіз їй пучок, сидить, пальцями скубе. Голова забула, а руки пам’ятають. Їй тепер у майстерні працювати дають: коробочки прикрашає, скриньки. Медсестри хвалять, кажуть, ніхто так не вміє. Позаторік — тоді я й отримав від неї цей подарунок. — Він указав на скриньку. — Усе розглядав я зламаний колосок, зрозуміти не міг, до чого він. А тепер зрозуміло.
— Це мій знак. Я Люду його навчила, ще п’ятирічною.
У Марини заніміли руки: вона надто міцно стиснула їх на колінах.
— Михайле Георгійовичу, як же ви двадцять вісім років мовчали? Ні їй не розповіли, ні сестру не знайшли, ні до поліції не пішли. Чому?
Відповіді довелося чекати довго.
— Злякався, — вимовив він нарешті. — Дружина тоді ще жива була. Он фотографія її. І донька маленька. Борис би й до мене дістався, і до них. Ти його яким застала? Старим із діабетом. А раніше він інший був, ти не знаєш. Я собі казав: доньку спершу вирощу. Потім — дружину поховаю. А далі вже думав, хто стане слухати? Миша, скажуть, знову п’яний, навигадував. Коли Бориса не стало, вирішив: тепер-то розповім. На похорон задля цього й прийшов. Хотів Артемові сказати, що мати в нього жива. Тільки подивився на нього… — Михайло Георгійович похитав головою. — Він біля труни усміхався. Сліз не було. Усмішка — як у батька тоді на березі. Ні, думаю, цьому не можна. Тут тебе побачив: дівчинко, куди ж ти потрапила? Хоч так попередив.
— А я не второпала, що ви хотіли сказати.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.