Життя без прикрасАнтоніна Яківна відставила сковороду на край плити.
— «У човен не сідай». Де його шукати?
— У Вільховежі, за водокачкою, на околиці. Маленький синій будинок, власний. Ми дрова йому одного разу привозили, ще Борис Андрійович живий був.
— Удень з’їздимо у Вільховеж.
— Там усі знають Артема. Мене побачать…
— А ми зробимо так, щоб не побачили.
Через пів години біля хвіртки гуркотів старий сірий позашляховик під брезентовим дахом. Сусід, Геннадій Леонідович, сидів за кермом — сухорлявий, довготелесий, у брезентовій куртці; кепку насунуто до брів. Він глянув на Марину, яку знахарка вела під руку, на її старе пальто й низько пов’язану хустку. Хмикнув, відчинив задні дверцята, не поставивши жодного запитання.
— Доню, тобі треба лягти на сидіння, — розпорядилася Антоніна Яківна. — Поки не дозволю, не показуйся.
Марина вляглася на жорсткому сидінні, й Антоніна Яківна вкрила її старою ватяною ковдрою. Під нею пахло сіном і бензином. На вибоїнах машину підкидало; Марина рахувала повороти. Лише тиждень тому вона сиділа в кріслі біля вікна великого будинку, дивилася на набережну, а Артем подавав чай із лимоном, укривав їй ноги пледом.
Синій будинок виявився облупленим, із перекошеним ґанком. Геннадій Леонідович підігнав машину впритул до паркану, затуливши від вулиці жінок, які виходили. Після стуку знахарки довелося зачекати. Нарешті за дверима почулися човгучі кроки.
— Кого шукаєте? — запитав хрипкий голос.
— Михайле Георгійовичу, це Марина, дружина Артема Шаповала! — голосно сказала Марина, піднімаючи хустку. — Впустіть, будь ласка.
Двері тієї ж миті розчинилися. Невисокий літній чоловік у розтягнутій в’язаній кофті дивився на неї із сумним подивом. Майже лиса голова була трохи повернута ліворуч — так повертаються ті, хто чує одним вухом. На щоці сіріла щетина.
— Мені ж казали… Ти зовсім у кріслі…
— Пустіть нас усередину. Будь ласка, бачити нас ніхто не повинен.
Він відступив. В убогому чистому будинку пахло сушеними яблуками й тютюном. Кухню від єдиної кімнати відділяла завіска; стояли пічка, продавлений диван, телевізор під мереживною серветкою. Михайло Георгійович заметушився, прибираючи з дивана газети.
— Сідайте. Може, чайку?
— Не треба, — відповіла знахарка.
Лише тепер він уважно подивився на неї. Насупився, ніби силкувався пригадати. Марина тим часом сіла, віддихалася, оглянула кімнату — і завмерла.
Марина помітила маленьку дерев’яну скриньку: її поставили вище за телевізор, біля іконки та знімка молодої жінки в чорній рамці. Соломка на ній була викладена нерівно; здавалося, майстер насилу давав раду власним рукам. Серед квітів, що прикрашали кришку, вирізнявся тонкий видовжений колосок. Надламаний вусик на ньому дивився вниз.
Марина схопила знахарку за рукав, не відводячи погляду від полиці.
— Антоніно Яківно, погляньте туди.
Та підвела голову. Потім Марина не могла сказати, скільки знахарка простояла нерухомо: може, хвилину, а може, менше. Михайло Георгійович, побачивши її обличчя, позадкував до пічки. Антоніна Яківна рушила до полиці обережно, немов по льоду, зняла скриньку й повернула її до світла. Палець пройшовся по надламаному вусику.
— Звідки в тебе ця річ?
Від тихого запитання Михайло Георгійович здригнувся, наче на нього крикнули.
— Мені подарували… Для мене зробили.
— Хто зробив?
Він мовчав, дивлячись на неї. Марина помітила, як затремтіло його підборіддя.
— Я згадав вас, — глухо сказав він. — Уночі бачив. Ви босоніж, у нічній сорочці дорогою бігли, кричали. А за кермом був я. Позаду Борис Андрійович сидів із Людою. Наказав: «Жени, Мишо!» Я й додав газу. Як же ви кричали…
Антоніна Яківна опустилася на табуретку. Скриньку тримала обома руками на колінах.
— Розповідай. Нічого не пропускай.
Розповідь Михайла Георгійовича тяглася довго. Він збивався, замовкав, закурював; гасив сигарету й невдовзі брав наступну. Марина слухала, дізнаючись про інше життя знайомого будинку у Вільховежі — того самого, де в передпокої висів портрет темноволосої жінки в синій сукні.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.