Життя без прикрас— Залишаєш? — здивувалася Олена.
— Так. Зникне — він помітить. А тут його знайдуть ті, кому належить. На його катері, з написом його рукою.
Олена без суперечок кивнула. Тієї ж миті з боку вулиці рипнули двері біля воріт елінгу. Антоніна Яківна відразу присіла на містках, Олена вимкнула ліхтарик, а Марина лягла біля борту, притиснувши обличчя до мокрих дощок.
Той, хто зайшов, не став умикати освітлення. Яскравий промінь його ліхтаря пройшов по стапелях, ковзнув по накритих човнах і воротах, зачепив корму «Ластівки» й рушив далі. Уздовж стіни чоловік дійшов до дальньої підсобки. Звідти долинув стукіт каністр, потім задзвонив телефон.
— Так, — відповів він.
За молодим хриплуватим голосом Марина відразу впізнала Стьопу Пасічника. Моторист клубу. Саме з ним Артем розмовляв тоді в гаражі.
— В елінгу я, каністри перевіряю. Порожньо тут. Сторож, як завжди, у будці спить. На місці все, перевіряв. Скоби поставив, як ти сказав. Так, одну. Зрозумів, зрозумів. — Він замовк, слухаючи співрозмовника. — Уранці в неділю повний бак заправлю. Обіцяють північний вітер, біля острова до обіду хвиля добряче розгуляється. Дивуватися ніхто не стане. Слухай, вона ж точно… Гаразд, мене не стосується. Усе, бувай.
Сховавши телефон у кишеню, Стьопа забрав дві каністри. Рипіння дверей провело його надвір; у дворі грюкнули автомобільні дверцята. Мотор загуркотів, віддалився й затих. Навіть після цього жінки ще довго не рухалися.
— Половину записати встигла, — нарешті тихо сказала Олена з темряви. — Його розмову, скільки встигла.
Над Мариною чорніли балки даху. Вона й далі лежала на мокрій палубі, а в голові було так само порожньо й лунко, як в елінгу. За пів метра від плеча, за стінкою рундука, лежав рожевий жилет із її ім’ям.
— Вставай, доню, — долинув згори шепіт Антоніни Яківни. — Нам же ще назад добиратися.
Зворотну дорогу Марина подолала сама. Зупинялася частіше, рухалася повільніше, спиралася то на палицю, то на плече знахарки — і все-таки йшла. Біля машини Олена відчинила їй дверцята, але Марина не відразу сіла. Потрималася за дах, постояла, оглядаючи темну набережну, річку, вогні протилежного берега.
— Я дійшла, — промовила вона, не вірячи власним словам.
— Дійшла. І ще зможеш, — відповіла Антоніна Яківна.
Сівши за кермо, Олена поклала на нього руки й довго не заводила двигун.
— До місцевої поліції з цим не піду, — сказала вона нарешті. — Уранці поїду до обласного центру, до слідчої. Моя однокурсниця там працює. Шаповали для них нічого не важать. Покажу і відео, і запис, передам те, що ти розповіла. Тільки, Марино, зараз виклади все сама на папері. Власноруч, із підписом і датою, щоб заява була від тебе. Думаю, приїдуть скоро: з таким жилетом зволікати не стануть.
— А до неділі що?
— Залишайся в Антоніни Яківни. За поріг не виходь. Коли Артем телефонує, відповідай, розмовляй як раніше. Нехай ні про що не здогадається.
Марина кивнула. До Липового Увалу вони дісталися на початку четвертої, ще затемна. У будинку Антоніна Яківна повернула порожнє крісло до вікна, влаштувала на подушці блакитну шапочку. Фіранку залишила наполовину запнутою, як удень.
— Виспишся вранці — поговоримо про його батька, — сказала вона, сівши біля Марини на лаві. — Хто всі ці роки при ньому був, хто на похорон приходив. Якщо Люда була в тому човні, мусить хтось знати, що сталося. Самотужки такого не роблять.
Розбудило Марину полуденне сонце: промінь крізь щілину між фіранками бив в обличчя. Пахло млинцями. Біля печі Антоніна Яківна тримала чавунну сковороду; на столі вже чекали стос млинців, сметана в мисці й молоко в кухлі.
— Телефонувала Олена: уже дісталася, — повідомила знахарка, так і не обернувшись. — У подружки своєї в кабінеті сидить. Тобі звеліла поїсти.
Сівши на ліжку, Марина обережно опустила ступні на доріжку. Після нічного шляху ноги боліли так, наче до обласного центру вона дісталася пішки. Але вони боліли. Вона розрізняла кожен м’яз, кожну жилку. Дивилася на свої ноги й усміхалася — настільки дивним і добрим було це відчуття.
За столом Антоніна Яківна спершу дала їй з’їсти три млинці.
— То хто при батькові його був?
Марина відклала виделку.
— Людей багато. Господар же: управитель, бухгалтер, охоронці… — Вона замислилася. — Але від самого початку, найдовше — Михайло Георгійович Васильчук. Шофер. Років тридцять, здається, його возив, іще з дев’яностих. Усі дядьком Мишком звали. Артем казав, батько під кінець із жалю його тримав: оглух на одне вухо, випивати почав.
— На похороні був?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.