Життя без прикрасОлена потроху випросталася.
— Де зараз катер?
— У клубному елінгу, на набережній у Вільховежі.
— Зможеш туди потрапити?
— Я за три роки роботи там кожен рятувальний круг перелічила. Раз на квартал була інвентаризація. Код хвіртки після того, як я пішла, не міняли. Артемові ліньки, він його ніколи не міняє. І ключ знаю де: збоку на стіні щиток, а під кришкою, у куточку, ключ від елінгу. Його для сторожа залишають, щоб за потреби відчинити міг.
— Марино, ти ж на ногах ледве тримаєшся.
— А я все-таки дійду.
Досі Антоніна Яківна слухала мовчки. Тепер вона вийшла в сіни й принесла довгу пряму палицю з розвилкою вгорі. Дерево блищало там, де його роками обхоплювала долоня.
— Із цією палицею я ярами ходжу, коли трави збираю. Опора надійна. І поїду з вами.
— Ви теж? — здивувалася Олена.
— А як інакше? Упаде вона там — самій тобі не підняти.
На початку першої ночі вони рушили. Поки машина вибиралася з косогору, Олена вела її без фар; світло ввімкнула вже на асфальті. Розмов у дорозі не було. За заднім склом, куди дивилася Марина, тяглися чорні поля, зрідка з’являлися вогники. Ноги гули. Антоніна Яківна, що сиділа поруч, увесь час тримала її за руку сухою гарячою долонею.
У сонному Вільховежі мокра набережна була порожня, світився лише кожен другий ліхтар. Машину Олена залишила за аптекою, у провулку, і далі пішла першою. Марина рухалася слідом, із палицею; знахарка йшла біля неї, підтримуючи під лікоть.
Згодом Марина ще довго згадувала ці двісті кроків до клубної хвіртки. Кожен доводилося робити як окрему роботу: ноги підгиналися, не слухалися, під ступнями наче не було асфальту. Двічі довелося зупинитися, перенести вагу на палицю й постояти, важко дихаючи. Коли підігнулося коліно, Антоніна Яківна встигла підхопити її. До хвіртки Марина все ж дісталася.
Вона ввела код. Клацнув замок — і перед ними відкрився двір, де Марині все було знайоме: складені штабелями човни під брезентом, запах річкової води, солярки й мокрих канатів. Біля самого берега витягнувся низький елінг із широкими воротами, зверненими до води. Марина дісталася сірого щитка на бічній стіні, підняла кришку й намацала в кутку маленький ключ із дротяним кільцем.
— Ось він, — прошепотіла вона.
У темряві елінгу все відлунювало. Олена ввімкнула ліхтарик на телефоні й прикрила світло долонею. Біля стін виднілися човни на стапелях, а ближче до воріт погойдувався на прив’язі катер Артема. Білий борт перетинала синя смуга. Похилі літери складалися в назву «Ластівка». Марина знала її напам’ять, але тепер прочитала наче незнайому.
— Підтримайте мене.
Зійти з містків виявилося важче, ніж пройти весь шлях. Олена першою зістрибнула на палубу. Антоніна Яківна вхопила Марину ззаду за пояс; та перенесла через борт ногу й майже впала на коліна. Під нею була мокра палуба, і до корми вона вже поповзла, не підводячись.
Там блищали дві нові металеві скоби з ременями — очевидно, для коліс крісла. Марина провела по них долонею. Кріплення трималися на болтах, але нижній болт однієї скоби був майже викручений, тримався на парі витків. Від сильного хитка скоба могла відійти.
— Вмикай відео, — шепнула вона Олені. — Усе це треба зняти.
Олена почала запис. Піднявши кришку кормового рундука, Марина побачила канати в згортках, якір, чотири помаранчеві жилети. Поверх них, окремо, лежав рожевий. Вона дістала його — й відчула, який він легкий. Надто легкий. Справжній рятувальний жилет мав бути пружним і щільним, як подушка; цей зминався, як порожній мішок.
Повернувши жилет до світла, Марина відшукала бирку. «Марина» — чорний маркер, округлі літери, знайомий почерк чоловіка. Під бічним клапаном виявилася блискавка, якої на таких жилетах зазвичай не було. Марина розстебнула її. Замість щільних пінопластових плит, що утримують людину на воді, усередині були лише підкладка й тонка бульбашкова пакувальна плівка. Вона трохи надавала жилетові форми, тож зовні його можна було сприйняти за справжній.
Марина дивилася на те, що тримала в руках. Олена далі знімала; світло ліхтарика тремтіло.
— Сам переробив, — прошепотіла Марина. — Подивися на нитки. Розпорювати він не вміє, ножем розрізав.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.