Життя без прикрас— Стоїш…
— Уже давно. Із серпня.
Він мовчав. На підвіконня крапала кров із порізаної руки.
— Із серпня? І весь цей час приховувала?
— А ти був би радий?
— Звісно! — Він заговорив голосніше, з теплою хлоп’ячою образою. — Марино, як ти можеш? Я пів року для тебе все робив. Що сталося? Хто тебе налаштував? Оця? — Він кивнув на знахарку. — Чи Олена? Вони тобі голову заморочили. Ти хвора, рідна. Послухай мене, вийди. Додому поїдемо, почнемо заново. Ні слова тобі не скажу. Хочеш берег залишити — залишай, нехай будинок твоїм буде. Тільки вийди.
— Я тоді була біля гаража.
Артем затнувся.
— Біля якого гаража?
— Біля нашого. У серпні нога затерпла, я поїхала до тебе, хотіла показати. А ти зі Стьопою розмовляв. Казав, що гальма він зробив добре, тільки мало — я лишилася жива. «Отримаємо підпис — тоді її й утопимо». Що з моїми ногами з холодної води не вибратися. «Жилет я сам їй підготую».
В отворі свистів вітер. Інших звуків не було.
— Жилет я теж бачила, — вела далі Марина. — Минулої ночі, у рундуку «Ластівки». Рожевий. Із моїм ім’ям, написаним твоєю рукою. Усередині нічого немає.
Артем не зводив із неї очей. Обличчя стало чужим: ні злості, ні переляку — порожнеча, як у тому жилеті.
— Довести ти все одно нічого не зможеш, — промовив він неголосно, рівно. — Жодного слова. Скажеш ти — скажу я. Ти після травми голови хвора, чоловіка ненавидиш за те, що в кріслі опинилася. Жилет зіпсувати будь-хто міг, людей у клубі вистачає. Подумай краще, Марино. Куди ти підеш? Кому, крім мене, потрібна? Мати не забере. Олена годувати не стане. А я люблю тебе й таку. Ще можеш вийти. Усе забуду. Іди до мене, моя дівчинко.
Марина промовчала.
— Батьків перстень-печатку носиш, — заговорила Антоніна Яківна. — З маленьким відколом.
Він насупився, переводячи на неї погляд, ніби не розумів, про що йдеться.
— Ну, батьків. І що?
— Батьків, правильно. Твою матір за борт відправив він сам, зіштовхнув із човна. Двадцять вісім років тому, біля острова. Восени, до льодоставу. Сам до берега виплив.
— Що ви верзете?
— Людмила Возна з Липового Увалу — твоя мати. Мені вона рідна сестра.
Знахарка ступила до розбитого вікна зі старою вицвілою фотографією.
— Подивися. Руку бачиш, перстень-печатку? Батько твій обіймає її на танцях. Тебе ще не було. А шрам на підборідді, на портреті у вас у передпокої, — від гойдалки. У сім років упала з тієї, що я повісила. Я на руках її до фельдшера несла.
Він довго вивчав знімок. Потім опустив погляд до персня-печатки на своїй порізаній руці, до маленького відколу.
— Ні. Вона потонула. Батько мені розповідав: перекинувся човен. Він же шукав її. Цілий тиждень, водолазів викликав.
— Вона не загинула. Жива твоя мати.
Артем різко підвів голову.
— Що?
— Жива. Михайло Георгійович, батьків водій, її витягнув. Його ти на похороні попід руку відводив, щоб зайвого не сказав. Він від Бориса її сховав. Уже двадцять вісім років вона під чужим ім’ям живе, у лікарні для тих, хто себе не пам’ятає. Після удару головою об корч у неї не лишилося спогадів. Тебе, мене, навіть імені. А пальці пам’ятають: соломку щипає, колоски викладає. Такі самі. — Антоніна Яківна вказала на скриньки.
За вікном Артем стояв на вітрі з пораненою рукою. Марина побачила, як затремтіли його губи, зовсім як у хлопчика, у якого відібрали дороге і який ось-ось розплачеться, але поки тримається.
— Брешете, — вимовив він хрипко. — Обидві брешете. Самі все вигадали!
Нагорі схил освітили фари: перша пара, друга, третя. Грюкнули дверцята, по листю заквапилися люди.
— Шаповале! Слідство! З місця не рушати! — крикнув чоловік.
Обернувшись на світло, Артем завмер лише на мить. Потім кинувся вздовж стіни до городів, до темних заростей вільхи над урвищем.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.